Жінка з муралу

Коли закінчиться війна, фасад цього будинку в Авдіївці, мабуть, збережуть таким, яким він є зараз. Принаймні я би його таким, посіченим кулями, зберіг – як пам’ятник людським стражданням у цій підлій, підступній, цинічній, безглуздій війні, яку московська орда вкотре розв’язала проти України. Мова йде про найвідоміший мурал в Україні, в якому австралійський художник Ґвідо Ван Гелтен зобразив обличчя місцевої вчительки української мови та літератури Марини Марченко. З портрету на дев’ятиповерхівці авдіївська вчителька із сумом і докором дивиться вбік Донецька, де майже напевно також живуть її колишні учні, і звідки прилітають кулі, міни та снаряди. Хтозна, чи хтось із цих учнів не стріляє по місту, де вчився у школі?

У червні в рамках ротації Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова в Авдіївській центральній міській лікарні працюють три лікарі-добровольці: кардіолог Олена Скоробогач з Київщини, терапевт Галина Черниш з Прикарпаття і травматолог Микола Власенко з Житомирщини.

Як розповідають Олена й Галина, які працюють в одному кабінеті, днів десять тому на прийом до кардіолога прийшла “дуже приємна жіночка”. Вона була останньою з 53 пацієнтів того дня. У лікарок одразу виникло відчуття, що вони вже десь бачили її, бо обличчя було знайоме.

Олена згадала першою й після огляду та призначення лікування спитала: “То не ви на муралі?” Пацієнтка відповіла: “Я”. “Але ви там старша жінка!”

“Марина Григорівна наговорила нам море компліментів і сказала, що буде приходити до нас”, – повідомила Галина. Тож я не міг не скористатися цією нагодою взяти інтерв’ю у “жінки з муралу” – дізнатися, чи вона задоволена роботою лікарів-добровольців, і загалом розпитати її про неї.

Отже, знайомтесь: Марина Григорівна Марченко. Народилася в Умані на Черкащині в 1943 році. В Авдіївці працює вже 53 роки. Каже, що “перевчила кожного третього жителя міста”. Відмінник освіти. Нагороджена орденами й медалями.

Марино Григорівно, коли ви тоді прийшли на прийом до лікарні, ви знали, що потрапите до лікарів-добровольців?

Звичайно, я знала, що це – лікарі, які приїхали до нас добровільно, і спеціально туди пішла до кардіолога і терапевта. Вони мені виписали рецепт, дали різні поради, і я до них ще обов’язково підійду з аналізами, які зробила за їхньою порадою.

Як до вас поставились? Чи задоволені ви медичною допомогою, яку вам надали?

Звісно, що задоволена. Вони ще мені дали таблетки від тиску – дякую їм! Дуже уважно прийняли мене. Такі доброзичливі, добродушні. З такою повагою.

Усі, хто до них потрапляє, дуже-дуже задоволені цими лікарями. У нас містечко невеличке, й лікарня невеличка. Тому про це всі говорять: “Біжи туди – там такі лікарі!” Передають від сусіда до сусіда.

Ви 33 роки працювали вчителем української мови та літератури в п’ятій школі, з яких 10 років були завучем і директором?

Так. А потім школу розбили. Під час обстрілів було декілька прямих попадань – навіть класи повиносило. Школа вже не могла існувати. Тоді учнів, які були в нашій школі й не пороз’їжджалися, а також деяких учителів перевели до школи № 6. Тепер я вже три роки працюю в шостій школі рядовим викладачем української мови та літератури.

Чотири випускники з нашої школи – двоє з мого класу, і двоє з паралельного, де викладала інша вчителька, цього року написали ЗНО з української мови і літератури на максимальні 200 балів.

Як і чому австралійський художник вибрав саме вас як модель для мурала?

З військово-цивільної адміністрації попросили надати їм мою фотографію – не тільки мене: взяли фото різних людей, з різних організацій. Їх було багато, мабуть, більше 30. Я гадала, що будуть робити якусь фотосесію для газети, то подала таку гарненьку світлину, щоб там краще виглядати. А сталося так, що приїхав австралійський художник Ґвідо Ван Гелтен. Йому показали ці фотографії. Він нікого з тих людей не знав, ніхто йому їх не характеризував. Він переглянув світлини та відклав мою. Сказав: “Я буду малювати цю жінку”.

Приїхали до школи, сфотографували мене з різних ракурсів. Поговорили з учнями – в одному класі, другому, третьому. Побували в мене на уроках. І перекладачка переповідає мені, що він їй сказав: “Я не помилився, що вибрав цей портрет”. Я запитую: чому? “На цьому обличчі стільки перенесеного горя! Кожна деталь обличчя цієї вчительки підкреслює, що вона перенесла величезне горе”. І тоді йому розказали про пораненого чоловіка.

Мого чоловіка поранило неподалік саме того будинку, де потім художник намалював мурал. Цю розгромлену дев’ятиповерхівку в нас називають “разукрашка”, бо під’їзди там були розфарбовані різними кольорами. Снаряди летіли з того боку, куди звернено обличчя на муралі.

Як зараз себе почуває ваш чоловік?

У нього немає шийки стегна. Обіцяли вставити протез, але сказали, що у нього серце вже не витримає операції. Бо перед цим йому декілька операцій робили, поки склали роздроблену ногу після поранення. І тромби видаляли. Тож він пересувається на двох милицях.

Кажуть, що на муралі ви виглядаєте набагато старшою. Чому?

До початку роботи над муралом у мене ніхто не питав, чи я дозволяю себе зобразити. Уже після того, як мурал був намальований, цей художник до мене приїхав. Тоді я й підписала дозвіл, бо що ж тепер зробиш, коли мурал готовий? Він мене спитав: “Вам сподобався мурал?” Я кажу, що ні. Чому? “Ну я там така стара, що страшне. Мене ледве учні впізнають”.

Я не одразу дізналася, що мене намалювали. Діти прийшли до школи й кажуть мені: “Марино Григорівно, там ваш портрет висить на “разукрашці”. Тоді я вже побачила.

Мурал намалювали за два дні у жовтні 2016 року. Художника охороняли військові, то піднімали його, коли затишшя, то опускали, коли обстріл починався.

Але на портреті я дуже стара. А Ґвідо каже: “Я намалював узагальнений портрет жінок, які перенесли й досі переносять ці обстріли та цю ситуацію в Авдіївці. Там написано: “Боже, бережи Авдіївку!” Ваш погляд направлений на Донецьк, звідки летіли снаряди”.

Чи змінилося щось у ставленні до вас із боку учнів, знайомих і незнайомих людей після того, як ви фактично стали знаменитістю? Адже є багато заздрісних або проросійськи налаштованих людей – і не тільки на сході України.

Я не відчуваю, щоб була якась особлива увага. Я людина скромна. Мене й так поважали до цього. Але є такі люди, що заздрять.

Щодо проросійськи налаштованих, може, хтось і має злобу, але в очі мені такого ніхто не казав. Я не можу відповідати за всю Авдіївку, але ті, хто близькі до мене – сусіди, знайомі – всі ставляться з повагою. Впізнають на вулиці, на базарі.

А знижку на базарі роблять?

Та ні! Хто вам продасть дешевше?

Мені вже 74 роки. Як ви думаєте, мені легко працювати? А чому я працюю? Бо на моїй шиї висять величезні борги. Ліки для чоловіка коштували мені трьох кредитів по 50 тисяч гривень, які взяли для мене діти й племінники. Я не знаю, коли я з тими кредитами розрахуюся.

Я більше 300 тисяч витратила, поки з чоловіком возилася чотири роки й кожну неділю їздила до Дніпра перекладними електричками. Витрачала і на ліки, і на операції. Ви що, думаєте, що йому безкоштовно робили в Дніпрі операції? Йому безкоштовно поставили тільки апарат Ілізарова. Усі знеболювальні й усе інше я купляла. Щодвамісяці ми здавали аналізи – платні. Потім чоловіка виписували, ми привозили його додому, щоб за два місяці знову їхати. Аналізи брали, аби зробити цю шийку стегна. І нічого це не дало. Тільки витягло з мене гроші. Адже бачите як сталося: кардіолог заборонила, бо він не витримає операцію.

Одна моя учениця, переселенка, зараз проживає в Дніпрі – я також вчила її маму, її дочку – написала в Дніпрі в газету величезну статтю про мене. Там вона все пояснила й попросила допомоги. Я дала їй номер своєї картки ПриватБанку. На цю картку було отримано від моїх учнів дві з половиною тисячі гривень. Підписувалися прізвищем і роком випуску.

З боку влади ніхто мені ні копійки за цей час не дав. Хіба що ще до того, як з’явився портрет на будинку, до школи якось прийшов мер Юрій Черкасов. Він покликав мене і сказав “Марино Григорівно, ми вам виписали 400 грн. Більше не можемо”. Ото була єдина допомога мені від уряду, від нашої влади.

А коли вже мурал був намальований, скільки було кореспондентів! З яких телевізійних каналів тільки не приїжджали! І всі обіцяли мені допомогти. І ніхто не допоміг.

***

Наприкінці інтерв’ю я попросив Марину Григорівну передати мені номер її картки. Наголошую, що це була моя ініціатива – вона не просила мене цього робити:

Марченко Марія Григорівна
карта ПриватБанку
5168742023426657

Олександр Железняк