Я пішла добровольцем: фельдшерка ПДМШ «Коза» про місію служити захисникам та сотні пацієнтів на фронті

Любов «Коза» Стрижак, 37 років, фельдшер екстреної допомоги з Чернігівщини

Везли ми акубаротравми, на перший погляд не дуже складні: всі сидячі, тиск всім переміряла, сатурацію, попитала про самопочуття. В салоні було дев’ятеро осіб і я з ними сиділа. І тут одному стає погано: покривається холодним потом, починає втрачати свідомість. І такий хлопчик молоденький… Зупинилися, поклали на каталку, ввела потрібні препарати. Дивлюся на документа, а він 2003 року народження, зовсім дитя, нагадав мого сина. І я ще сильніше розумію, що не хочу, щоб мої діти це бачили і через це проходили. Таке молоденьке, а вже поранений, а вже захисник, сержант… Все добре було, йому полегшало, відвезли на прийом… А там же їх стільки, черги на амбулаторний прийом стоять. То я прошу приймати більш тяжких відразу.

Переводжу хворих: легких і середньої тяжкості. В нас велика машина, туди вміщається до 15 осіб. Характерні травми – це акубаротравма та різні мінно-вибухові. Мої пацієнти зазвичай при свідомості. Ті, хто без свідомості, інтубовані – ними займаються наші реанімаційні бригади ПДМШ. Вони перевозять одного пацієнта. А ми можемо брати одного лежачого та п’ять-сім сидячих. Якщо всі сидячі – то вміщали й 18 пацієнтів. Я кажу: «От машина, заходьте». Заходять всі 18 бійців. Мені що, кількох назад виганяти? Довелося везти всіх як є. Акуратненько, «чи все добре, чи нікому не погано?», – перепитую сто разів дорогою до шпиталю.

Були випадки, коли бійцям ставало погано: починається блювота, втрачають свідомість, тож ми зупиняємося і починаю надавати допомогу. Артилерійські снаряди, вибухи, «прильоти» як кажуть. Возимо і кульові. Але більш характерні – уламкові.

Я так розумію, їх везуть з району Бахмута, але я не розпитую. Якщо самі розказують – слухаю, але не уточнюю подробиці «а шо там, а як там?». Як хоче людина – вона сама розкаже. Для чого йому лізти в душу, якщо йому і так недобре? Зазвичай, поранені або мовчать, або переживають вголос за своїх побратимів, котрі лишилися на полі бою. Іноді розказують про свої сім’ї, треба послухати – то я слухаю. Під час перевезення я сиджу поруч у салоні та слідкую за станом всіх пацієнтів.

Працюємо в команді з водієм. На стабі ми чекаємо, доки привезуть поранених, медики їх оглянуть, оформлять і потім перевозимо до прифронтових госпіталів. Щоденно, з 8 до 20 вечора, а то й довше, якщо є в тому потреба. Беремо в середньому до десяти поранених. За зміну отак можемо два-три рази з’їздити, а то й частіше, по п’ять-шість разів. Не буває такого, щоб не було поранених, просто інколи їх менше.

Я без свого напарника-водія Бульби не змогла б так ефективно працювати. Допомагає вантажити, підтримує, надзвичайно акуратно возить пацієнтів. Коли прошу їхати швидше – летить «на всіх парах». Вчора везли складного хворого з дренажем плевральної порожнини. Треба швидше, йому недобре було. Що ти йому зробиш, як в нього пневмоторакс з дренажем?.. Доїхали комфортно і все добре. Справді, Бульба не просто водій, а найкращий напарник.

Хтось же має супроводжувати захисників у дорозі до шпиталю – чому б не я, мені це подобається, я зі своєю робою справляюся. Це велика відповідальність, коли в тебе в салоні 15 людей, а двом стане погано, то що тоді з іншими робити? Наче на ньому нічого видимого нема, тільки трішки голова паморочиться, трішки нудить, каже «я нормально себе чуствую, я доїду», а потім раптом починає вкриватися холодним потом, закочує очі під лоба… Надаю допомогу.

Кожна людина – це історія, дуже велика історія. Одного разу везли двох хлопців, всі в тату, балакучі, з добровольців. В одного перелом ноги, то вже завтра збирався на позиції, який там госпіталь. Ще одного привезли, то була гостра реакція на стрес: кричав, в істериці, на стабілізаційному пункті заспокоїли трохи, вже в салоні швидкої почав розпитувати мене чи заміжня, скільки дітей, потім про себе, про дружину, про власних дітей говорив. Мені здалося, що йому аж легше стало від розмови, від самого людського контакту.

Поранені захисники кажуть, що в нас на стабі така атмосфера домашня: ми і чайок чи каву пропонуємо, і чимось підгодуємо, якщо можна. Дивлюся за ними вже на стабпункті, контролюю їх стан, міряю тиск, можу просто їх підтримати розмовами.

Це вже моя друга ротація. На першій працювала в бригаді евакуації з точки перехоплення до стабілізаційного пункту. Ми виїздили туди, де саме близько до фронту. Але цього разу, це дуже близько, це взагалі капець як близько, страшнувато, летить. Кілька днів активно нас обстрілюють: артилерія, міномети.

Коли перший раз «ляпне», то ми тоді ховаємося, але коли саме перший раз буде і де ти в цей час перебуватимеш – ніхто ж тобі не скаже «зараз прилетить». Тут небезпечніше, але більше роботи, потрібніша.

Хочу забрати кішку зі стабіка, там її пригодувала, тварина була напівдикою. Тепер йде на руки, навіть переноску вже взяла для неї. Маленьке, миршаве, гидке… вона не виживе тут, особливо взимку. Я її вдома приведу в порядок, якщо хто захоче забрати – віддам, а ні, то житиме в мене третьою, бо ще є дві кішки: одну підібрали на Миколаївщині, іншу подарували. З одного краю України до іншого везли кота, з Миколаївської області в Чернігівську.

Працюю фельдшером на екстреній. Вдома в мене все прекрасно: чоловік, троє дітей. Розумію, що треба комусь робити цю роботу. В нашому містечку, де тисячі населення, питають «а чого ти?», то чому ж не я? Я давно вирішила, що маю їхати на фронт. Просто було важкувато зважитися і лишити дітей. Підтримали мама, свекруха і чоловік, тепер вони доглядають малих. Старший уже випускник дев’ятого класу, мами не буде на останньому дзвонику, надіюся, що все буде добре і ми це надолужимо з нашою Перемогою, всі ті дні, що я з ними не була. Скучаю звісно, але поїду й наступного разу.

Моя робота цінується моїми пацієнтами, це перший затишок, який вони отримують, виходячи з бліндажів чи окопів. Привозять, а хлопці в стані шоку сидять, дивляться в одну точку. То я їх і не чіпаю. Насправді це все дуже важко, бо ти бачиш війну не з екрану, а такою, як вона є. Плюс летить зверху.

Допомагають відновлюватися мої діти і бажання, щоб вони виросли в мирній незалежній Україні. Щоб на цьому все закінчилося, нехай у нас вже психіка ніяка, хоч вони це все теж розуміють. Старшому 14, меншому сину 12, а малій – 4 рочки тільки. Діти знають де я, розказую їм, хотіли зі мною їхати, підлогу чи посуд мити. Старший хоче на фельдшера поступати вже. Я їм розказую як є: я там по окопах не стрибаю, поранених на спині не витягаю. Показую фото, діти знають, що я роблю. Чоловік переживає, але відпускає.