Турист: Війна не пробачає помилок
Турист, цивільний хірург, 30 років, лікар-доброволець ПДМШ із Хмельниччини
Бійці такі ходили, в носі колупалися, курили та й каву пили, а потім, коли сюди приїхали і побачили як руки-ноги відлітають, як воно все кровить, то бігали й кричали «бл*дь, дай бинтів!!!», кармани всі забиті, настільки були застрашені. Коли з’являється медик, то в медика більше авторитету, ніж в комбата. Комбат його відправить вмирати, а медик його врятує. Тому бійці, звичайні солдати, вони свого дока (лікаря, бойового медика, санітара) дуже сильно поважають і сильно слухаються. Проте, знову ж, якщо це людина милосердя, а не просто ветеринар.
В медика на війні повинно бути все укомплектовано, він не може сказати «в нас щось там не вийшло, бо чогось нема». От «Ведмідь» (травматолог, доброволець ПДМШ) на стабпункті – в нього є все. Бо війна – вона не пробачає помилок. Може трапитися, коли в тебе не вистачило знань, а коли в тебе нема банального турнікета, щоб врятувати життя!.. Такі от дуже грубі помилки.
Я ніколи не працював у державних сферах. Ніколи! Я завжди працюю з підприємцями. Державна медицина імітує процес, а приватникам головне результат. Гроші – то приємний бонус нашої роботи. Він сьогодні шиє, питаю «як ти шиєш», а він такий «та пох*й як, аби зашито». Ти навіть не то, що не якісно робиш роботу, ти навіть не розумієш як ти її робиш. 80 % цієї сірої маси що фронті, що в тилу, оце вона така. І лишається оці 20 % тих, хто може щось зробити. Добровольці, як сестри милосердя, вони завжди були.
До війни готувався дуже давно, з 2011го року. Далі – в університеті бойовим медиком, все як має бути. Але коли потрапив у структуру армії, то зрозумів, що не хочу тут бути. Звільнився із ЗСУ, бо не бачив сенсу стріляти в людей. Але потім знову потрапив на фронт. Мусив іти, бо інакше ніяк. У побратимів не було лікаря у підрозділі. З початку повномасштабного вторгнення приступив до виконання бойових задач. Казали, що треба йти в Інтернаціональний Легіон, бо там добре фінансування. Проте, я не англомовний, то мені було б важко спілкуватися з ними не своєю мовою. До інших добровольців – ні. То вирішив – тільки ПДМШ.
Я прийшов у ПДМШ, бо мені важливе клінічне бачення картини фронту. Подивитися на пацієнта, зрозуміти, оцінити, що з ним робили на етапі евакуації з поля бою, що з ним можуть зробити далі у прифронтовій лікарні. Коли ми віддаємо пацієнта, тема ж не закрита. Між лікарями триває обговорення можливих варіантів подальшого втручання і лікування. І багато що тобі не подобається, але є старший, котрий приймає рішення.
Я дуже чутливий, не прощаю собі деяких помилок. Для мене зараз це дуже важливо, бо я бачу помилки інших навколо себе. Вчуся не ставати на ті граблі, на які стають вони. Є «гавно-чєловєк», але він професіонал, а є непрофесійність. На визначеному етапі з отриманим досвідом допомогу можна буде надати швидше, вивезти чи привезти. На стабі є спеціалісти, професіонали. Є ті, хто більш халатно ставиться до своєї роботи. А є ті, хто зловив зірку в лоба і щось доказують.
Лікарі – це особи без статі. Найгірше що може бути, це продатися для якоїсь «любві і ласки». Є робота, а жінки і діти. На війні це має стояти осторонь. На цьому і виникає найбільше проколів у роботі, соціальний фактор: вчора новий рік, а першого числа ніхто не може допомогу надати, бо було свято. Не повинно бути на війні соціальних моментів: у сім’ї якісь проблеми, вчора святкували тощо. Війна не прощає помилок. На таких от моментах хтось може спотикнутися і хтось може постраждати.
В мене саме починається христовий вік, бо він в 30 років прийняв християнство, а в 33 розп’яли. Заради того, аби далі це все жило – готовий до розп’яття. Моє життя нічого, якщо інші люди будуть жити. Людське життя – воно безцінне. В нього нема ціни, воно не вартує жодних грошей, пов’язок і тому подібного. Це мега речі. Воно не вартує того, скільки вкладають у цю всю війну. Море сліз, купи відірваних рук, ніг, виколотих очей, скалічених доль… Мені дуже важко…
Я коли їхав на війну, коли брав зброю, то думав «як я буду там в людину стріляти», то заспокоював себе, що виконую обов’язок, це рішення когось вище. Я був готовий вбивати людину. Але все таки рятувати людей – мені приносить більше задоволення. Як так стається в світі, що люди вбивають одне одного?.. І найстрашніше, прогнози говорять, – це все може затягнутися на довго, на дуже довго. Хоч для практики хірурга добре: хочеш бути видатним хірургом – йди за армією, яка наступає. Я наче маю зараз тішитися, радіти тому, що для мене м*скалі дають безцінний досвід. Дехто до війни міг бути на двох типових операціях, а тут за тиждень зробив п’ять. Але кожен хірург усвідомлює, що це не добре: зроблять операцію, викинуть пів кишечника, а потім як йому жити?
Я реально бачу наслідки цієї всієї війни, що буде далі. Вони будуть просто страшні. Поліклініки будуть «забиті». А ще в разі регресії, а не розвитку – то може бути дуже велика біда, люди будуть мерти, мерти, мерти…
Нас вчили, що війна буде. Коли був студентом, не розумів, як то «буде реальна війна?». Перші три курси вивчення військово-польової хірургії, але як то воно може бути? Я вчив то все, а люди навколо дивилися на мене «та такого не може бути».
В самурая немає цілі, є тільки шлях. І маємо ним йти. І пройдемо, напевно. Тільки якою ціною…
В казки теж треба вірити. Але якщо треба ампутувати, то треба ампутувати. Варто ухвалювати рішення. І якщо війна триватиме довше, то допоможе тільки гострий свіжий розум. У 90ті покоління пропустило той момент, коли треба було відстояти і не допустити таких наслідків. А тепер ми страждаємо і мусимо боротися. Мусимо лікувати наслідки хибних рішень, і вивозимо, вивозимо…
Правда в кожного своя. Варто збирати людей, які можуть тверезо оцінити ситуацію війни і втрат. Аби в ЗСУ все було класно, то ніяких би ПДМШ та інших добровольців би не було. Але люди бачать, що починається війна. Які там збройні сили… Вони самі не вивезуть. Є три кити, на яких тримається Україна: ЗСУ, волонтери і добровольчі організації або люди доброї волі. Люди милосердя – маю великий уклін перед ними, скільки я катаюся лікарем на війні – вони дуже допомагають. Коли приїздить лікар, то бійці стають «закритими», вони вірять, що їх хоч витягнуть, хоч не так буде страшно у бій іти. Якби військові хоч 90 % зі складу вивчили тактичну медицину, то вони вперед пішли б сміливіше. Якби ще навчилися добре стріляти, то ще більше впевненості з’явиться б.
