«Щодня бачимо кров і скалічених людей». Водій ПДМШ «Африка» про будні добровольця

Євген Кріксунов, «Африка», 49 років, інженер, водій «ремки» ПДМШ, Київ

Це – четверта ротація «Африки» в Першому добровольчому мобільному шпиталі ім. Миколи Пирогова за останні вісім місяців.

Понад 25 років Євген працює в енергетиці – розробляє тренажери для персоналу атомних електростанцій. Досвід добровольця для нього почався ще в 2018 році, коли він став волонтером-рятувальником Загону швидкого реагування Товариства Червоного Хреста України. Волонтери Загону, зокрема, надавали домедичну допомогу постраждалим в зонах стихійного лиха, на вуличних акціях протесту та інших подіях.

Євген поділився своїм досвідом добровольця і міркуваннями про те, чому держава потребує добровольців як у цивільному житті, так і на фронті:

Про позивний «Африка»

До війни з дружиною багато подорожували африканськими країнами на велосипедах, тому це перше, що спало на думку, коли треба було швидко обрати позивний.

Коли почалася повномасштабна війна ми разом із колегами по Загону, серед іншого, займалися евакуацією цивільного населення з окупованих населених пунктів Київської області, а з квітня 2022 року у складі «місії Схід» українського Червоного Хреста – евакуацією маломобільних і хворих з Донецької і Луганської областей. До добровольців ПДМШ долучився в грудні минулого року.

Про потребу в добровольцях

Потреба в добровольцях (зокрема, і в медиках-добровольцях на фронті) виникає, коли треба терміново латати якісь «дірки». Державна машина має вади. Вона системно почала гнити ще за комуністів, продовжувала гнити вже за Незалежності. 2014 рік продемонстрував, наскільки іржаві «шестерні» цієї машини.

З іншого боку, я не певний, що в нашій ситуації будь-яка держава (можливо, за винятком гігантів, на кшталт США і Китаю), змогла б вистояти без добровільної допомоги громадянського суспільства.

Пригадаємо: в Дюнкерку евакуація британського експедиційного корпусу була б неможливою без волонтерської підтримки – «малого флоту» цивільних суден, екіпажі яких добровільно прийшли на допомогу своїй армії. До речі, чверть цих приватних суден була потоплена.

Тобто, наш випадок – не перший в історії воєн.

Латати «дірки» по одній – безнадійно. Це приблизно, як намагатися вбити по одному всіх комарів в кімнаті. Потрібні системні зміни, яких наразі недостатньо, навіть попри те, що є, наприклад, генерал Залужний, який мені здається людиною з системним підходом і безперечною волею до змін. Але цього замало. Зараз вже «запізно пити боржомі». Втрачено багато часу. Багато чого зроблено, але багато – ні. Тому дірки латають добровольці і волонтери.

Про брак реанімобілів

Я чотири ротації відпрацював водієм реанімобіля («ремки») ПДМШ, возив поранених з двох стабпунктів. І за весь цей час бачив лише лічені «ремки» ЗСУ. Хоча не треба бути великим мислителем, щоб зрозуміти, що медичним силам потрібні реанімобілі. Як на мене, це «провтик».

Реанімобіль – це спеціально обладнаний автомобіль швидкої допомоги, в якому можна перевозити «важких» пацієнтів. Є певні види обладнання, які в «ремках» ПДМШ обов’язково наявні. Це монітор пацієнта з дефібрилятором, апарат ШВЛ, кисневі балони і система подачі кисню, вакуумні і ковшові ноші та інше. І ось таких реанімобілів я у армії майже не бачив, на жаль.

Тут «на сцену» виходять добровольці, зокрема, ПДМШ – зі своїм транспортом, обладнанням і своїми реанімаційними бригадами – лікарями і фельдшерами, які вміють користуватися цим обладнанням, робити необхідні маніпуляції, приймати рішення по дорозі, якщо змінюється стан пацієнта. До шпиталю може бути 30-40 км. «Важкий» пацієнт мусить пережити транспортування і доїхати до медичного закладу. Наша бригада евакуювала багато важких, були інтубовані, але всіх довезли до шпиталю живими.

Про допомогу пораненим

Іноді доводилося застосовувати базові навички домедичної допомоги.

Якось між Костянтинівкою і Дружківкою проїжджали повз аварію, які тут, м’яко кажучи, не є екзотикою. Зіштовхнулася БМП з мікроавтобусом, з очевидних причин, броня «перемогла», водій бусу отримав важкі травми. Я накладав турнікет, тампонував, накладав бандаж. Бійцю пощастило, що повз їхав реанімобіль. Довезли, він одужує.

Кілька тижнів тому почули гучний «бух» – неподалік «прилетіло» на ринок. Частина екіпажів одразу поїхала на місце події, решта – на стабпункт. При масовому надходженні постраждалих (йшлося про десятки людей) працюють всі – і медики, і не медики. Звільняли простір перед стабом від транспорту, носили, тримали, качали…

Змінюючи один одного, робили СЛР, «качали» хлопця 50 хвилин. На жаль, він не вижив…

Місяці були різні по навантаженню. Наприклад, в березні на Бахмутському напрямку мали 4-5 рейсів на зміну – це приблизно 30-40 рейсів на бригаду протягом ротації. Було таке, що по закінченню чергування, тричі не могли заїхати на базу – нас розвертали, бо треба було знов і знов забирати поранених. Хоча, наскільки я знаю, це менше, ніж було взимку.

Треба рухатися швидко, але при цьому їхати так, щоб нічого не «літало» по салону, і ніхто не «літав». Коли медики на ходу виконують маніпуляції, вони мають бути готові до маневрів машини, тому існує правило – ми попереджаємо екіпаж про повороти і особливості дороги: «ліворуч», «праворуч», «зараз покачає».

Про свободу

ПДМШ як добровольчий підрозділ – для мене спосіб брати участь у війні, у колективі вмотивованих вільних людей, не стаючи частиною системи.

За все треба платити – за такий спосіб брати участь у війні, ми платимо відсутністю державної грошової підтримки і соціальних гарантій у разі поранення або смерті.

Це трохи як дайвінг – пірнаєш у війну на початку ротації, і виринаєш наприкінці, щоб трохи подихати. Ця перерва на «подихати» – розкіш, насправді.

Я легко повертаюся в Київ з війни, і легко їду з Києва на війну. Чому повертаюся? Бо справа не закінчена.

Звісно, якщо ЗСУ потребуватиме – жодних питань не буде. Військкомат має мої контакти, знає, чим я займаюся, і як мене знайти.

Попри весь жах того, що відбувається, війна, як не парадоксально, є й вікном можливостей. В ПДМШ можна постійно розвиватися – нова техніка і обладнання, транспорт, можна навчатися в лікарів. Це – можливість саморозвитку. А місяць «сухого закону» на ротації – це особливий кайф.

Про страх і небезпеку

Як на мене, головна правда війни – це правда піхоти. В нас інша робота, і ми не маємо цього досвіду. Ми не спимо у воді, в снігу, в окопах. Безпекова ситуація за 1, 3, 5 км до лінії фронту кардинально відрізняється від ситуації на відстані в 10 або 15 км. Небезпека в геометричній прогресії зростає по мірі наближення до «нуля».

Ми, як евакбригада, бачимо кров, бачимо скалічених людей… з іншого боку, наприклад, в багатомільйонному Києві, суто статистично, через «швидку» теж проходить багато людей. Але на війні це – переважно молоді люди, які ще декілька годин тому були сильними і здоровими. А тепер – без ніг і без рук. І це дійсно жах.

Чи боюся? Звісно, бо будь яка психічно здорова людина на війні боїться.

Буває гучно, скло деренчить, прилітає. Але, знову ж таки, все відносно – достатньо подумати, що за кілька кілометрів у бік «нуля» ризики значно вищі, і по-іншому дивишся на речі.