Письменник Володимир Рафєєнко про лікарів ПДМШ: “Люди, що мають серце, душу і розум”
Під час ротацій у зоні АТО багато хто з місцевих колег лікарів Першого добровольчого мобільного шпиталю (ПДМШ) ім. Миколи Пирогова – та, зрештою, й їхні пацієнти – з подивом дізнаються, що медики-добровольці не отримують якоїсь додаткової матеріальної вигоди від своєї діяльності на Сході – за ними просто зберігається заробітна плата за основним місцем роботи. При цьому “за основним місцем роботи” їм не доводиться жити в лікарнях чи навіть бліндажах, засипати під вибухи снарядів та власноруч прати свої речі у холодній воді.
То, може, вони якісь лікарі-невдахи, яких – хоч на час – здихалися в рідних медичних закладах, відправивши у відрядження? Бо в ситуації, в якій зараз перебуває східна Україна, в тамтешніх лікарнях і таким будуть раді?
Це не тільки не так, а навпаки – персонал шпиталю складають першокласні лікарі, на прийом до яких у їхніх містах люди записуються в черги. У цьому легко пересвідчитися.
У березні 2015 р. головний серцево-судинний хірург Державного управління справами при Президентові України Олег Лазаренко перебував у складі ПДМШ в Артемівську. В інтерв’ю для “Фокусу” він розповів, як туди потрапив: “Зателефонували хлопці з госпіталю, сказали, що немає судинного хірурга. Я відповідаю: “Хлопці, заради Бога, давайте я поїду”.
Назвати пана Олега лікарем-невдахою неможливо не тільки через його посаду. Лікар у другому поколінні, працював у Київському інституті клінічної та експериментальної хірургії (більше відомому як інститут Шалімова), як судинний хірург брав участь у першій в Україні реплантації пальців. “Так сталося, що я стояв у витоків мікросудинної хірургії в Києві”, – каже Олег Лазаренко.
Інтерв’ю з Олегом провів український письменник Володимир Рафєєнко, який з початком війни на Донбасі переїхав з Донецька до Києва. Це інтерв’ю – четверте з лікарями ПДМШ і п’яте, до якого ПДМШ є причетним (перше інтерв’ю Володимир взяв у співзасновника й керівника добровольчого шпиталю Геннадія Друзенка). Автор шести романів, два з яких ще до війни отримали премії в Росії, навряд чи інтерв’юватиме людей, не вартих того, аби про них писати.
Серед героїв (у прямому сенсі цього слова) його розповідей є ще один судинний хірург – Владислав Горобовець. Владислав є судинним хірургом вищої кваліфікаційної категорії, одним з авторів нової технології лікування варикозного захворювання – ендовенозного електрозварювання. Коли почалася війна на Сході, шукав собі застосування як медик. Восени 2014 року побачив сюжет по ТСН про ПДМШ. “Я одразу записався добровольцем, – розповів Владислав. – До першої ротації не потрапив, а до другої поїхав.” Владислав Горобовець працював у складі ПДМШ кілька ротацій – побував і в Артемівську, і під Дебальцевим, і в Попасній. Наразі також працює в Новоайдарі, взявши свою додаткову – “атошну” – 14-денну відпустку.
Про Людмилу Глиняну, хірурга, онколога, терапевта, Володимир Рафєєнко пише, що “про неї відгукуються не просто добре, її люблять”. Після дванадцяти років загальної хірургії в Центральній районній лікарні Дніпропетровської області перекваліфікувалася на онколога, потім вивчилася на сімейного лікаря. Як потрапила до зони АТО? “Я рвалася туди. Заради цього відновила сертифікат хірурга. У грудні 2014 року побачила репортаж про ПДМШ. Знайшла сайт та анкету реєстрації добровольців. У лютому 2015 року приїхала на ротацію до Артемівська”.
Науковий директор ПДМШ кандидат медичних наук Ілля Чайковський провів кардіоскринінг сотень військовослужбовців у 2015 році в Бахмуті та в 2016 році – під акомпанемент ворожої артилерії – у Станиці Луганській. Для цього використовував крадіограф четвертого покоління власної розробки. Ілля отримав науковий ступінь в Україні та Німеччині, має спільні проекти з Оксфордським і Кембріджським університетами. “Я би міг залишитися в Німеччині на достойно оплачуваній роботі в університеті, – зізнався Ілля в інтерв’ю для “Фокусу”. Він цього не зробив з двох причин. По-перше, не хотів втратити зв’язок з рідним мовним і культурним середовищем, а по-друге, не хотів витрачати роки на збирання команди, необхідної для серйозних проектів: “Працювати з людьми в Інституті кібернетики в Києві для мене – привілей. Такої команди за кордоном я би не зібрав”.
Умови, в яких доводилося жити і працювати на Сході цим першокласним фахівцям є дуже далекими від ідеальних навіть за нашими скромними українськими мірками. Ось кілька прикладів з інтерв’ю:
Владислав Горобовець: “Коли ми приїхали, застали ще блокаду Дебальцевого. Але за добу дороги деблокували, і пішли вантажівки з пораненими. І ось, ніколи не забуду, заїжджає вантажівка, відкидають борти, і поранених висипають просто, як горох. Більша частина контужених, у них плутаються думки, рухаються якось дивно, усе в сажі, крові. Це було дуже страшно”.
Людмила Глиняна: “На базі районної Артемівської ЦРЛ оперували на чотирьох столах одночасною Але якщо чоловіки-хірурги все життя займалися одним і тим самим, то я могла і асистувати, і бути операційною медсестрою. А потім, коли вже не лишалося сил, мене відправляли відпочивати. Пам’ятаю, виходжу до передопераційної, а там у черзі солдати сидять і лежать на каталках. Форма на них з намерзлою кров’ю. Адже стояв мороз, холоди. Що ж, взялася допомагати санітаркам. Розрізала форму, мила поранених. Не можна було просто розвернутися та піти пити каву чи, скажімо, лягти спати. І в такому режимі ми працювали не один день”.
Олег Лазаренко: “Ми жили просто в лікарні. Свої випрані речі розвішували на лікарняному подвір’ї. І їх час від часу просто цупили. Вивісив, скажімо, труси та шкарпетки, дивишся, а їх вже немає. Не те, щоб це було дуже неприємно, але, м’яко кажучи, дивно”.
Що ж штовхає цих людей на те, аби, хай на час, покинути свої затишні домівки, своїх пацієнтів, свої дослідження і вирушити на Схід? Мабуть, кожний має свою мотивацію. Наприклад, на запитання про його враження від ротації Олег Лазаренко відповів, що “найголовніше – ми були потрібні”. Але якою б не була мотивація, почуття патріотизму безсумнівно було присутнім – свідомо чи підсвідомо. Цікаве визначення патріотизму дав Ілля Чайковський: “Мені здається, що це – зворотна сторона людської гідності. Той, хто поводить себе з гідністю, не може не бути патріотом своєї країни, він патріот через внутрішню необхідність. Ти зобов’язаний грати за цю команду, якщо вже тут народився. Можна втекти, пошукати, де краще. Це, звісно, прагматично, але з гідністю на надто в’яжеться”.
***
Це – лише четверо з 219 медиків-добровольців, що взяли участь у ПДМШ за весь період діяльності після його створення наприкінці 2014 р. Зрозуміло, що взяти інтерв’ю у кожного з них навряд чи колись вдасться. Ці люди живуть зараз, поруч з нами. Вони – реальні, а не вигадані герої, але ми не впізнаємо їх на вулиці чи в метро, бо так вже влаштований світ. Можливо, вони стануть героями нового роману Володимира Рафєєнка, принаймні, він не відкидає таку можливість, хоча каже, що ще не думав про це. На запитання, що спільного він побачив у них крім того, що всі вони лікарі, письменник відповів: “Хороші, справжні люди – це ж очевидно. Люди, що мають серце і душу. А ще – розум, бо ясно, що не тільки душа робить вибір, розум також бере в цьому участь. Ці інтерв’ю були цікавими і важливими для мене як для людини”.
Радимо почитати на сайті “Фокусу” про лікарів:
а також співзасновника і керівника ПДМШ:
