“Отруйний” Олександр Гагаєв: “Поки в нашій армії все не стане до ладу, поки не з’являться такі служби медеваку, як зроблені волонтерами, доти хтось має цю роботу виконувати”

Олександр Гагаєв – віце-президент Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова із взаємодії зі Збройними Силами України та іншими збройними формуваннями в зоні проведення АТО, а також командир групи підсилення медичної служби 30-ї ОМБр. Людина не просто неординарна, а ще й вельми харизматична та колоритна – якби ПДМШ надумав ставити власними силами “Фауста”, роль Мефістофеля безумовно дісталася б Олександру з позивним Poison, що англійською означає “отрута”.

Гагаєв Олександр Анатолійович Народився 7 квітня 1970, Київ. Освіта Середня школа у Києві. Київський політехнічний інститут, 1992. Спеціальність: менеджмент та управління виробництвом. Трудова діяльність З 1990 – військовий пенсіонер (після поранення під час строкової служби). З 1992 року обіймав керівні посади у фірмах, пов’язаних з торгівлею та виробництвом. Закінчив трудову кар’єру на посаді національного директора з продажів у великій транснаціональній компанії, яка виробляє будівельні матеріали. Громадська діяльність Учасник Революції Гідності від першого до останнього дня. У березні 2014 р. з групою однодумців у Криму на самому початку його окупації. ПДМШ, з лютого 2015. Водій, керівник бригади евакуації, виконавчий директор, віце-президент. Сім’я Дружина – Олеся. Діти – Олександр 2008 р.н. та Ярослав 2014 р.н. Участь у ПДМШ З лютого 2015 р. – водій-санітар, керівник евакуації, виконавчий директор, віце-президент. Близько 10 ротацій на Сході.

Інтерв’ювати Гагаєва я почав ще в середині грудня 2016 р. в зоні проведення АТО по дорозі на Мар’їнку. Він був за кермом, а я “допомагав” йому вести швидку запитаннями і приставленим до обличчя диктофоном. Усе, що не встигнув запитати тоді, спитав за місяць уже в телефонному режимі.

Я вважав, що ЗМІ незаслужено обійшли Олександра своєю увагою, але помилявся: ще в травні 2015 р. “Галицький кореспондент” присвятив йому статтю під назвою “Позивний Пойзон”. Зрозуміло, що зовсім уникнути повторів у такому випадку неможливо, але сподіваюся, що новий життєпис Гагаєва проллє додаткове світло на цю яскраву особистість.

Майдан. “Можливо, граната, яку я отримав під ноги, врятувала мені життя”

Ти брав участь у Революції Гідності?

Участь у Революції Гідності брав з першого грудня (після побиття студентів) і до останнього дня – охорона периметру, участь у штурмах, евакуація поранених, надання першої медичної допомоги. Я не був у сотні – у нас була своя “група друзів”.

До революції моя діяльність жодного стосунку до медицини не мала. На Майдані я вперше дізнався, що таке медслужба, надання допомоги пораненим. Завдяки Майдану познайомився з людьми, які потім створили ПДМШ, зокрема з Євгеном Найштетіком. У ніч з 19 на 20 лютого, коли був черговий штурм Майдану, біля мене вибухнула газова граната. Я “надихався” газом і потрапив до підпільного шпиталю Майдану, яким керував Євген. Мене направила туди Ірена Карпа. Коли мене туди привезли, я вже ледь дихав сам. Майже п’ять годин перебував у реанімації.

Як наслідок, 20-го числа, коли вже був розстріл, ми пішли до Михайлівського Золотоверхого собору, бо я погано себе почував. Така доля: я отримав під ноги ту гранату, яка, можливо, врятувала мені життя, як це не дивно звучить. Бо хто знає, може, я знову пішов би на ті штурми й загинув. Але тоді, завдяки тому, що мені було погано, ми з хлопцями вирішили створити евакобригаду для поранених. Ми взяли мінівен одного з моїх друзів, вийняли з нього задні сидіння, застелили підлогу плівкою. Але, на жаль, довелося приймати не поранених, а трупи в Михайлівському Золотоверхому.

Наслідки отруєння газом були досить важкими. Мені треба було пройти багато процедур, почистити кров. Що то був за газ – невідомо. Є підозра, що це той самий газ, яким труїли “Норд-Ост”. Знаю, що людей з такими саме симптомами виходжували і в міні-шпиталі, що його тримали у себе в будинку брати Капранови.

Крим. “Ми – ті самі перші бандерівці, по яких було відкрито вогонь у Сімферополі”

Потім в Криму з’явилися ці “ввічливі зелені чоловічки” і я з друзями-автоспортсменами на 22 машинах поїхав до Криму.

То ви – ті самі “бєндєрівці-правосєкі”, якими лякали кримчан?

Ми – ті самі перші “бандерівці”, по яких було відкрито вогонь у Сімферополі. Біля захопленого росіянами військкомату ми мали дуже неприємну розмову з “товарісчем” Ігорем Бєзлєром (це ми потім дізналися, що то був “Бєс”, а тоді він нам відрекомендувався як підполковник ГРУ ГШ ЗС РФ). Він сказав нам, що росіяни захоплять усю берегову лінію України, зроблять так, аби Росія з’єдналася з Придністров’ям. Потім повернув нам паспорти і сказав: “У вас есть пять минуть, чтобы уе..ть отсюда”. Ми сіли в бус, а вони почали по нас стріляти. Але ми якось втекли на пробитих колесах. Цей випадок був описаний в “Українській правді”. Там і відео є.

Усі дні, що ми були в Криму, нас “пасли” ФСБ-шники – надсилали нам СМС-ки на наші телефони. У Євпаторії нам допоміг колишній беркутівець, який попередив нас про наказ нас заарештувати. Тому з Криму ми виїжджали потихеньку-помаленьку – з інтервалом десь півгодини-година між кожною машиною. Я проскочив дуже вдало, бо хлопців там укладали обличчям в землю, ламали їм ноутбуки, відбирали фототехніку.

Я повернувся до Києва з чітким усвідомленням, що це – війна. Ми на власні очі бачили, як відбувався “віджим” Криму. Були в Донузлаві на наших кораблях, розмовляли з нашим “геройським” зрадником Березовським – командувачем ВМС України, який перейшов на бік Росії.

Шлях на війну: якщо не через військкомат, так через ПДМШ

Як ти опинився в ПДМШ?

Як я казав, після Криму я вже усвідомлював, що відбувається, і коли на Сході України почали з’являтися “апалчєнци”, як вони себе називали, я зрозумів, що слова “товарісча” Бєзлєра матеріалізуються, і пішов до військкомату. Але, оскільки я перебуваю на військовій пенсії, з військкомату мене двічі виставляли, а втретє сказали: “Тобі що, міліцію викликати, щоб ти більше сюди не приходив?”

Були спроби піти в деякі добровольчі угрупування, куди мене могли взяти. Не буду казати в які, бо це не зовсім коректно, але на певних етапах ставало зрозумілим, що туди не варто йти. І, як потім показало життя, я не помилився.

Ще на Майдані я познайомився з одним батюшкою, якого тепер називають головним капеланом АТО – Костянтином Холодовим. Його кум, на жаль, уже покійний, пішов до армії – отримав зброю… і все. Тобто у нього був автомат та “адідасівський” костюм з дому. Йому треба було допомогти – десь дістати бронежилет, каску. З того часу я дуже щільно став займатися цією проблематикою. Через мої руки пройшло щонайменше 650 касок і 1600 бронежилетів. Одразу купив і собі один бронік, бо усвідомлював, що дороги назад немає, і цей шлях волонтерства таки приведе мене на війну.

Потім абсолютно випадково мені на очі потрапила “Волга” універсал, яку на одному з київських підприємств хотіли списати – віддати на металобрухт. При тому, що вона була відносно на ходу – треба було просто вкласти в неї гроші. Я дещо взяв із сімейного бюджету, дещо “наволонтерив” і зробив з цієї “Волги” санітарну машину – “Сестричку”. З ношами. За допомогою своїх закордонних та українських друзів запакував її медобладнанням, препаратами і приїхав до Жені Найштетіка (тоді щойно відбулася перша ротація ПДМШ). Пройшов вишкіл – курси з тактичної медицини, медицини надзвичайних станів. І поїхав на ротацію як водій-санітар. За деякий час мені довірили стати старшим групи медеваку, і як старший групи я поїхав на Піски.

З того часу я майже постійно перебуваю в складі медевакуації добровольчого мобільного шпиталю. Я не шкодую – це мій вибір на сьогоднішній день. Поки в нашій армії все не стане до ладу, поки не з’являться такі служби медеваку, як зроблені волонтерами, доти хтось має цю роботу виконувати. Зараз у ПДМШ я займаюся організацією роботи медичної евакуації, координацією роботи між ПДМШ та ЗСУ, є віце-президентом ПДМШ.

Де ти був під час активної фази війни в 2015 році?

Був у Пісках, на Світлодарській дузі. Навіть важко сказати, де було гарячіше. Мабуть, у Пісках, там було багато поранених. Я тоді був керівником бригади евакуації, а також водієм і парамедиком. Доводилося робити різну роботу: і рани обробляти, і крапельниці ставити, і допомагати стабілізувати поранених. Тобто це була така спільна робота, але за кермо сідав тільки я.

Багато життів врятував?

Мені було не до того, щоб займатися підрахунками. Але можна сказати, що не одне і навіть не 10. Особливо пишаюся тим, що в 2015 році в Пісках і на Світлодарській дузі, завдяки роботі нашої бригади, 100 % поранених доїхали живими до шпиталів.

Зараз евакобригади ПДМШ працюють так само, як коли я у вас “гостював” у грудні? Тобто реаніматолог-анестезіолог, лікар або фельдшер невідкладних станів і водій-санітар у кожному з батальйонів “тридцятки” плюс двоє лікарів – хірург і травматолог –у Волноваській Центральній районній лікарні, куди в разі потреби ви доправляєте поранених?

Так. Зрозуміло, що склад порівняно з груднем змінився. Хоча, наприклад, лікар Ірина Чекан, приїхала ще у вересні й досі залишається. І залишиться ще й на наступну ротацію. Є люди, які приїжджають вже вдруге чи втретє. Ті, хто приходять працювати на медевак, роблять це за покликом серця.

12 грудня командир 30-ї ОМБр сказав, що медики ПДМШ врятували понад два десятки життів його бійців. Станом на першу декаду січня цей список не поповнився? Чи були останнім часом активні дії на лінії зіткнення в секторі відповідальності 30-ї бригади?

Поповнився на одну людину, але то не було бойове поранення, хоча побутові травми на війні теж часто спричиняють загрозу життю. Активних дій поки немає, триває перемир’я, укладене на період свят. Звісно, пострілюють, але підрозділи бригади, в якій ми зараз працюємо, вміють добре будувати фортифікаційні споруди і тим самим зберігати життя людей.

Утім, затишшя не означає, що нам нема чого робити. Хтось застудився, хтось ушкодив ногу, руку. Постійно працюємо з соматичними хворими, яким на місці можна надати допомогу. Проводимо тренування з тактичної медицини з особовим складом підрозділів. Показуємо, як користуватися джгутами, як надавати першу допомогу. Виїжджаємо на позиції для проведення тренувань.

Особисто я організовую взаємодію між ПДМШ та військовими. Постійно виникає ціла купа питань, які потрібно вирішувати: логістика, управління, організація побуту, визначення точок та маршрутів евакуації, робота з волонтерами та волонтерськими організаціями. Нам же треба десь брати ліки, за щось існувати, за щось ремонтувати автомобілі. Я і з командирами підрозділів спілкуюсь, і з штабами – з усіма.

Поки на фронті тихо, і немає поранених, медики ПДМШ використовують цей час для облаштування додатковий місць у медпунктах – готують ізолятори, аби бути напоготові.

Тоді, в грудні, ви готувалися до епідемії грипу. Ваші побоювання справдилися?

Ми готували ізолятори не тільки на випадок епідемії грипу, а й для того, щоб мати місця, де можна надати необхідну допомогу людям, наприклад, які отримали контузію. Я не епідеміолог, тому не можу сказати, є епідемія чи немає, але випадки грипу були.

Насправді ізолятори у нас існували завжди – це була ініціатива ПДМШ. Просто їх занедбали за час, коли ми не могли офіційно перебувати в розташуванні військових частин.

Poison, рок і “вата”

Ти сам собі вибрав позивний Poison, чи тебе так назвав хтось інший, і це прижилося? Ти справді такий “отруйний”?У 1991 році була популярною пісня Еліса Купера Poison, і мої друзі з рок-спільноти прозвали мене так за любов до цієї пісні та за мої “отруйні” жарти. Так воно й причепилося до мене.

“Жерстяна” історія, розказана Олександром Гагаєвим для Radio ROKS 13.11.2015 Зараз частина особового складу нашого мобільного шпиталю виведена із зони бойових дій та опановує мирні професії – досліджуємо стан здоров’я населення Хмельницької області. Їздимо в найвіддаленіші села, куди не доїжджають лікарі. Бувають такі села, які навіть навігатор не бачить. В одному з таких сіл люди, зрозуміло, живуть у якійсь своїй аурі, у них такий мікромір. І тут приїжджає бригада – дві дівчинки: блондинка і брюнетка. Вони щойно поснідали, прийняли душ, зробили бойову розкраску. Дві молоді симпатичні дівчинки в цьому хаосі та бездоріжжі. І от до фельдшерсько-акушерського пункту заходить старезний дід. Він взагалі не розуміє, що відбувається, але сказали, що треба прийти обстежитись. Він спочатку бачить красиву блондинку, яка міряє йому тиск, в очі заглядає й каже: “Як ви себе почуваєте?” Дід уже починає втрачати свідомість, а вона бере у нього з пальчика кров, пише якийсь папірець, а потім каже: “А тепер підіть до тої лікарки”. А лікарка робить таку маніпуляцію: приєднує електрокардіографічні електроди до рук і до ніг і знімає показники роботи організму. У цей час людина має посидіти спокійно. Вона йому все це пояснює. Але діду вже не важливо. Там була блондинка, тут – брюнетка, свіженькі такі приїхали. Навколо одні бабусі, а тут така краса. І він ніяк не може правильно всістися. “Ногу га ногу не закидайте!” Лікарка за два місяці роботи наговорилася цих фраз достатньо для того, щоб нервувати. То каже: “Діду, сядьте ви спокійно і розставте ноги!” Дід розставляє ноги, а вона присідає, щоб приєднати йому електроди. Опускається перед ним. Далі – картина маслом: коли дід побачив, що молода дівчина опускається перед ним на коліна, він починає закидати ноги їй на плечі. Дід виявився справжнім парубком. А ми хвилин 10 не могли дихати.

Стосовно року і твоїх “отруйних” жартів. У листопаді 2015 р. ти телефоном розповів одну цікаву історію для ранкового шоу “Камтугеза” на Radio ROKS (про випадок, який стався з одним пацієнтом під час проведення ПДМШ кардіоскринінгу на Хмельниччині). У мене склалося враження, що на тому радіо тебе добре знають. Ти якось з ним пов’язаний?

Так склалося, що свого часу доля звела мене з такими прекрасними людьми як ведучі ранкового шоу “Камтугеза” Соня Сотник і Сергій Кузін, які, до речі, активно допомагають нашій армії, нашим захисникам, у тому числі й медеваку ПДМШ – збирають і передають грошові кошти, необхідні речі й обладнання. Востаннє надали допомогу для придбання зимової гуми на наші реанімобілі.

Оскільки ми вже торкнулися теми рок-музики… У мене є така теорія, що одним з головних дебілізуючих чинників перетворення людини на “вату” стала російська попса. Тобто мені важко уявити собі російського найманця чи українського сепара, який в проміжках між боями слухає The Beatles або Led Zeppelin. Що ти думаєш з цього приводу?

Знаєш, насправді і серед попси є професійна музика. Тут же питання не в тому, яку музику слухають ті люди. Наприклад, у “ДНР/ЛНР” є радіостанція “Новоросія Рокс” – саме не “рок” а “рокс”, як наше “Радіо Рокс”. Вони передають і американську, і британську музику. Тобто там слухають і The Beatles, і Led Zeppelin, і Ozzy Osbourne, і AC/DC…

Тобто ти вважаєш, що можна одночасно любити рок і бути “ватником”?

Рок-н-рол у тому не винний. Серед рок-банд теж є “ватники”. Наприклад, відомий рок-гурт Sepultura підтримує “кримнаш”.

Людей виховує не музика, а суспільство і батьки. Якщо суспільство – “ватне”, то, яку б ти музику не слухав, будеш таким, як суспільство, бо вбираєш в себе навколишнє середовище.

Можеш розказати щось цікаве на кшталт історії для Radio ROKS, але вже із життя евакобригад ПДМШ?

Ні, таких випадків не було. Хіба що якось боєць порізав собі руку, і втік від нас, бо боявся уколу, а там треба було руку терміново зашивати. То його потім за наказом керівника підрозділу під дулом автомату приводили на процедури.

Олександр Железняк, грудень 2016 р. – січень 2017 р.