Лікарі-добровольці Едуард та Артур Ремезюки: “Нам казали, що нормальні люди сидять вдома, а вам що, треба більше за інших?”

У червні 2017 р. одна з бригад ЗСУ на марші потрапила під артилерійський обстріл ворога, коли виходила з позицій, щоб вирушити на місце постійної дислокації. Поранених треба було евакуйовувати безпосередньо під обстрілом, з ризиком для життя, тому командир медеваку – бригад медичної евакуації Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова – Олександр Гагаєв сказав, що поїхати з ним можуть тільки добровольці. Ніхто не відмовився, у тому числі наймолодший – 24-річний водій-санітар Артур Ремезюк. Разом з ним, Гагаєвим і ще одним лікарем у реанімобілі рятувати життя наших бійців вирушив батько Артура, Едуард Валерійович.

Родину Ремезюків з Тернополя можна назвати лікарською династією. Дружина Едуарда Ремезюка, Ольга Михайлівна, була його однокурсницею в Тернопільському медінституті. Серед дідусів і бабусь – два лікарі і фельдшер. Єдиний син Артур – також лікар, але стоматолог, а не хірург, як батько.

Едуард народився в 1970 р. в м. Дубровиця Рівненської області. Школу закінчив із золотою медаллю. Після закінчення медінституту в Тернополі отримав направлення на роботу до свого рідного міста. П’ять чи шість років працював у Дубровиці хірургом у районній лікарні, а потім знову повернувся до Тернополя. Зараз працює тут у Лікарні швидкої допомоги – завідувач відділенням політравми.

Чому повернувся до Тернополя? Каже, що хотів удосконалитися за спеціальністю. У Тернополі два роки вчився у видатного хірурга професора Ігоря Дзюбановського. Потім ще попрацював на Рівненщині, але хотілося більш “високого польоту”. Тому влаштувався на роботу в Тернополі. “Та й дружина моя з Тернополя”.

Артур вже є корінним тернополянином. Народився в 1992 р., коли його батьки ще були студентами. Закінчив той самий вищий навчальний заклад, що і батьки, хіба що зараз він називається Тернопільський державний медичний університет імені І.Я. Горбачевського, після чого мав два роки інтернатури за направленням у Луцьку. Працює лікарем-стоматологом – як він каже, “маю практику в приватному стоматологічному кабінеті”. Іншими словами, він орендує крісло і як молодий фахівець, початківець, працює на відсотки. Ще не одружений, хоча каже, що збирається, і називає себе “тимчасовим холостяком”.

Бути хірургом Артур не захотів, аби не повторюватися, та й праця хірурга, на його думку, важка. Також зізнається, що, якби став хірургом, “батько, мабуть, не давав би спуску”.

В ротаціях ПДМШ на сході Едуард був двічі (обидва рази разом із сином), а Артур – тричі. Усі ротації – в медеваку. І хоча син обійшов батька за кількістю ротацій в ПДМШ, на фронт Едуард потрапив набагато раніше. На запитання, як і чому вони стали медиками-добровольцями в мобільному шпиталі, старший Ремезюк відповідає, що це – довга історія. Що ж, диктофон включено, часу до потягу на Київ багато, то хай буде довга історія. А розповісти її потрібно, бо Тернопіль роблять “файним містом” насамперед люди, які тут живуть. Наприклад, батько і син Ремезюки.

Мобілізований хірург Едуард Ремезюк: Львів, Дніпро, Піски…

Едуард: Усе почалося з Артура, коли він поїхав на Майдан взимку 2014 р. Він брав участь у штурмі Українського дому. Я дуже сильно переживав. Тоді по 5-му каналу тільки одну картинку показували: трагічна музика, барабани, все чорне, зима, вітер – жах. Після того я поїхав на Майдан. Був там буквально кілька днів – хотів побачити на власні очі, з чим ми маємо справу. Це вже було ближче до розв’язки.

Ви там разом були?

Едуард: Ні, окремо.

Артур: Я був з 19 до 27 січня. А батько – у лютому.

Едуард: Звідти все й почалося. Майдан, ніч, вітер, мороз… Дивишся: барикади стоять, хлопці на барикадах, щити. А поруч – ресторанчики: молодь сидить, п’є вино. Якийсь сюрреалізм.

Потім почалася війна. Десь у травні–червні я для себе не те, що вирішив, але наче внутрішній голос почув: як війна, то треба йти на війну.

Мене мобілізували в серпні 2014 р. до 66-го мобільного госпіталю, львівського, який закріплений за Військово-медичним клінічним центром західного регіону. Ми одразу потрапили на Яворівський полігон – вчилися розгортати госпіталь.

Почалася осінь. Нам казали, що наш госпіталь буде в резерві. На фронті, здається, був одеський та вінницький госпіталь, а наш тримали про всяк випадок. На території госпіталю у Львові розбили намети. У них розмістили всіх мобілізованих до цього мобільного госпіталю. І ми ходили на роботу до своїх відділень. Я, наприклад, ходив до хірургічного відділення. Пізніше й жив просто там в ординаторській.

Отже, цю війну я почав з надання медичної допомоги на третьому рівні – на рівні Військово-медичного клінічного центру, тобто на найвищому рівні. Туди вже поступали хлопці, яким було надано медичну допомогу, прооперовані. Їх доставляли до Львова бортами. Наприклад, хлопець отримав поранення, в якійсь районній лікарні його прооперували, стабілізували та одразу в супроводі реанімаційної бригади відправляли на Львів або на Дніпро – залежно від того, хто до якого регіону належав. А ми вже отримували цих прооперованих хворих, бо треба лікувати їх далі.

Цей процес лікування дуже тривалий, і бувало так, що цим хлопцям були потрібні подальші оперативні втручання – два, три, п’ять, десять. На лінії фронту вони отримували невідкладну допомогу в якомусь певному обсязі, а далі треба було продовжувати змагатися за їхнє життя. На жаль, зрозуміло, що виживали не всі. Бувало, що помирали після операцій, бо перебіг післяопераційного періоду у хворих, які отримали бойові поранення, є дуже важким. Спочатку – перший-другий день – перспектива райдужна, а потім починаються всілякі гнійно-септичні ускладнення. Такі справи…

У нас в госпіталі було кілька дуже активних хлопців. Ми зв’язувалися з керівництвом, виходили на Верховну Раду, державних високопосадовців: що ж ви тримаєте в тилу 66-й госпіталь? Ми ж хочемо вперед. І закінчилося тим, що чотирьох з нас, найбільших бунтівників, які не давали спокою начальству, відправили до Дніпра, у військовий госпіталь, який перед війною мали взагалі закрити. До цього госпіталю потрапляла частина легких поранених.

І тут в один прекрасний момент, десь у вересні 2014 р., дуже такий крутий, серйозний завідувач хірургічним відділенням, який пройшов Афганську війну, каже: “Ну що, хлопці, сидите? От дзвонять з Пісків, що наша мобільна бригада закінчує роботу. Нам потрібні медики в Донецький аеропорт. Поїдете?” Звісно, поїдемо!

Він одразу доповідає по команді чи то в Генеральний штаб, чи то штаб сектору “Б”, що знайшли медиків, відправляємо хірургічну бригаду. А ті одразу повідомили Львівський госпіталь. За п’ять хвилин нам телефонують зі Львова: що ви собі думаєте? Адже ми мобілізовані з “гражданки”, а у них, в армії, так не прийнято. Як ти можеш переплюнути десять рангів і вирішувати якісь питання в обхід начальства? І нам кажуть, що нікуди ви не поїдете, бігом купляйте квитки – і назад до Львова.

Ми повернулися до Львова, а за день нас відправили до зони АТО. Нас було четверо чи п’ятеро –мобільна хірургічна бригада. Нам дали спеціальну машину з операційним столом, називається “апешка” – автомобільна перев’язочна. Дали ще одну санітарну машину. І ми поїхали до зони АТО своїм ходом.

Приїхали до штабу сектору, розмістилися. Спочатку ми займалися тим, що збирали наших поранених з районних лікарень. Бо допомога надавалася так: пораненого доставляли до найближчої районної лікарні. Це був уже жовтень 2014 р., і допомогу в лікарнях Донецької та Луганської області надавали місцеві цивільні лікарі. Стояли ми в штабі сектору, і нам дзвонять: наприклад, у Кураховому важкий поранений, потрібен хірург, анестезіолог. Ми сідаємо в машину та їдемо. Приїжджаємо в ту лікарню і включаємося в роботу. Коли було дуже багато поранених, то ми їздили до Курахового, Селідового, Димитрова (зараз – Мирноград), Красноармійська (зараз – Покровськ). Саме тоді зароджувалася схема, за якою зараз надається хірургічна допомога. Тож ми цими бригадами їздили по районних центрах, оперували там і здійснювали евакуацію – забирали поранених з цих лікарень і відвозили на кордон між Донецькою та Дніпропетровською областями, де у нас на трасі була точка евакуації. Із Дніпра, з Обласної клінічної лікарні ім. І.І. Мечнікова, приїжджали реанімобілі та забирали цих хлопців на Дніпро.

Так воно продовжувалося особисто для мене десь до листопада. Потім я зустрів одного кадрового військового лікаря, з яким познайомився ще в Дніпрі. Він був у Пісках з мобільною хірургічною бригадою, яку треба було терміново поміняти. Тоді ми створили нову бригаду. Я поїхав як хірург, взяв одного санітара, одного фельдшера, і далі вже був з мобільною бригадою у Пісках. У той час там стояло угруповання, яке тримало оборону по контуру Пісків і прикривало аеропорт. І це угрупування “отримувало” найбільше. Поранених привозили безпосередньо з аеропорту. Сам я туди також їздив забирати їх. Ми в Пісках були протягом двох тижнів.

Вдома про це знали?

Едуард: Ні.

Артур: Уже після виходу звідти батько зателефонував із Запорізької області, куди їх вивели на якийсь пункт дислокації: “Можете мене привітати – я виїхав з пекла”. Коли він сказав, де він був, у мене аж коліна затремтіли. Бо одна справа, робота десь у госпіталі, як ми вважали, а інша – коли він чесно зізнався. Сказав, що два тижні був у таких пекельних умовах, що коли заліз до ванної помитися, вода стала чорною.

Тож дома ніхто не знав. Ми й так переживали, була якась внутрішня тривога. А якби ще знали, де він, то, мабуть, вночі не могли б заснути.

Ви тоді познайомилися з Гагаєвим?

Едуард: Ні. Десь у грудні 2014 р. я познайомився з Геннадієм Друзенком. Тоді ПДМШ з першою своєю ротацією заїхав до зони АТО. Вони заїхали в штаб сектору “Б”, де ми розміщалися, і фактично вийшло так, що ми їх найперші прийняли, познайомилися. Це було в Зеленому Полі Великоновосілківського району Донецької області.

Просто випадково познайомилися?

Ні. Вони приїхали, щоб офіційно оформитися в зоні АТО. Ми їм сказали: давайте спочатку до наших медиків, аби ви познайомилися, з ким ви будете далі працювати, налагодили співпрацю. Це була перша ротація ПДМШ – суттєве підсилення в зоні АТО в плані медицини. Потім ми ще один раз з ними перетиналися – разом їздили на полігон тренуватися зі стрільби. Був час поспілкуватися.

До речі, з цих мобільних бригад Львівського госпіталю в зоні АТО в 2014 р. фактично бере початок ця ідея, яка зараз впроваджена в практику: що всі ці прифронтові лікарні мають мобільні хірургічні групи. Мобільна хірургічна військова група постійно перебуває в лікарні: анестезіолог, хірург, травматолог, терапевт. Вони там живуть і надають допомогу військовим, які поступають. А коли ти там кожен день робиш одне й те саме, покращується і швидкість, і якість. Бо підходи до військово-польової хірургії та звичайної – зовсім різні речі.

Потім ми поїхали до зони АТО 66-м госпіталем. Тільки приїхали в Красноармійськ (зараз – Покровськ), тільки розмістилися, все розклали, переживали, як воно має бути, як почалося Дебальцеве і масові поступлення поранених – до 100 людей на день. І вже не було коли переживати.

Потім, у червні 2015 р., був наступ під Мар’їнкою, то також було масове поступлення – багато поранених. Після цього мобільною групою ми були в Авдіївці з 95-ю аеромобільною бригадою.

Скільки часу ви були на службі?

Тринадцять місяців. Мобілізований у серпні 2014 р., а демобілізований у вересні 2015 р.

Медики-добровольці Едуард та Артур Ремезюки: на війні, як на війні

Отже, ви демобілізувалися…

Едуард: Десь рік тривала акліматизація після служби у війську. Усе сприймалося зовсім не так, як колись: відносини між людьми, поняття людяності, доброти, доброзичливості, почуття справедливості.

Кожен день починався й закінчувався тим, що продивляєшся новини. Ти начебто не на війні, але тим усім живеш. До того ж ми пішли на “дембель”, а частина наших товаришів залишилася там, у мобільному госпіталі – пішли на контракт. Ми постійно зідзвонювалися.

На початку 2017 р. в Авдіївці було серйозне загострення, і туди з мобільною хірургічною групою потрапив мій товариш, Володька Притула, старший лейтенант медслужби. Ми з ним зв’язалися телефоном, і я його запитав: “Володька, як я можу до вас офіційно потрапити? Допоможи, будь ласка”. Їх тоді моніторила народний депутат і волонтер Оксана Корчинська – постійно була в Авдіївці. І Володимир із цим питанням звернувся до неї. Вона дала номер телефону Олександра Данилюка з Міністерства охорони здоров’я. Я йому зателефонував, і він порадив мені найкоротший шлях – через ПДМШ. Дав мені номер телефону Сашка Гагаєва. ПДМШ? Так я ж їх знаю!

Потрапили до зони АТО ми разом з Артуром аж у червні – до Гагаєва під Докучаєвськом. Саме тоді там одна ОМБр виходила зі своїх позицій, і заходила інша. І сепарня влаштувала таку війну! Колону батальйону на марші обстріляли зі 120-мм мінометів і 152-мм гармат. Ніч, машини горять… Як у 2014 р.

Гагаєв мені написав про це так: “12 червня 2017 р. року Атруру Ремезюку довелося приймати непросте рішення. Колонну техніки наших вояків ворог почав обстрілювати з великокаліберної ствольної артилерії. Я сказав, що зі мною можуть поїхати тільки добровольці, бо є великий ризик життю – працювати доведеться в зоні безпосереднього обстрілу. Вся бригада, в тому числі і Артур, без вагань висловила тверду переконаність, що вони там потрібні. І поїхали. Потім було ще багато епізодів з роботою на фронті, але той, за словами Артура, він ніколи не забуде”.

Артур: Ми були в самому центрі обстрілу.

Едуард: Ми поїхали на евакуацію вчотирьох: Гагаєв, Артур, я і мій друг і колега по лікарні – лікар-анестезіолог Сергій Заячківський, якого раніше також було мобілізовано до 66-го госпіталю. Надавали допомогу пораненим та евакуйовували. Поруч з нами на дорозі стояла одна чи дві машини евакуації ЗСУ.

Артур: Було вісім “трьохсотих” та один “двохсотий” – це тільки в тому квадраті, який ми обслуговували. Поки ми надавали допомогу, нас продовжували обстрілювати, тобто ризик був реальний.

Едуард: Був такий момент, що ми не змогли доїхати бехи (БМП), що горіла, бо перед нашою машиною розірвався снаряд чи міна. Ми кинули машину й залягли на автобусній зупинці, що була поруч. Саша Гагаєв за два місяці після того поїхав до тієї зупинки подивитися, а біля неї дерева порубані осколками.

Для Артура таке було вперше.

За півроку по тому ми зустрілися з комбатом із тієї бригади, згадували про ті події. До того він із Дебальцевого виходив, тобто людина така, що пройшла і Крим, і Рим. І він свої емоції дуже жорстко висловлював.

Артур: Він сказав, що йому іноді сниться той квадрат обстрілу. Стріляли з САУ 152-го калібру. Я не можу цього передати словами. Щось таке свистить над головою, ніколи такого свисту не чув і сподіваюсь, більше ніколи не почую. Чи було страшно? Був і страх і повне нерозуміння, як могло все зайти так далеко, наскільки все серйозно. Життя людей висить на волосині: обірвалася – і тут уже нікого нема. Нас реально виручила та зупинка, де ми вночі падали, лежали долілиць, у кутках ховалися. Було реально моторошно.

Але знайшлася сміливість звідти виїхати, а потім ще раз повернутися під обстріл. Спочатку ми відвозили поранених за поворот – там стояла медротівська машина на безпечній ділянці. Ми перевантажували поранених їм і поверталися назад. Було темно, з обох боків дороги – лісопосадки. А в лісопосадках стоїть техніка, наші солдати. І вони самі вибігали на дорогу, по якій ми їхали, і виносили поранених. Паніка, незрозумілі репліки. У страху великі очі. І цей перший бойових досвід їх широко відкривав. Але з часом… Наступного дня я ще того не усвідомлював. Протягом однієї доби я відчув усю війну, бо в ту ніч казали, що росіяни били по нас із п’ятьох батарей.

Ми там працювали на евакуації з другої ночі до п’ятої ранку.

Едуард: Уранці повернулися назад. Літо, сонце. Покидали машини на вулицях села. Хлопці були настільки втомлені, виснажені, що повалилися спати хто де: на машині, під машиною, в кущах.

У мене таке було в Пісках. З вечора масовані артобстріли, ми бігаємо по підвалах. Раптом щось притихло, і ми полягали собі спати. Вранці я прокидаюся – виспався, чудовий настрій. Питаю хлопців: що вночі було? Як, що було? Ти не чув? Кажу: а що я мав чути? Та тут таке робилося! Ми всю ніч бігали. А я що робив? А ти спав. Чому ж мене не розбудили? А ми вирішили, що ти на все те “забив”. Тобто організм настільки виснажений був, що я просто відключився.

Артур: У мене був вибір: їхати чи не їхати під вогонь, бо я був наймолодший. Гагаєв називав мене “дитьо”, бо мій батько – його ровесник. І він мені пропонував не їхати. Але ж ми всі – команда.

Едуард: Отже, вийшло так, що ПДМШ став наче 66-й мобільний госпіталь. І після того до ПДМШ поїхав ще фельдшер з 66 госпіталю, зараз мій учень з Рівного поїхав до Попасної. Тобто ланцюжок пішов-поїхав.

Про що хочеться сказати – про Олександра Гагаєва. Це патріот з організаторськими здібностями, яких на Україні одиниці. Цей медевак тримався на ньому.

Артур: Медевак – його дітище. Ми жартома називали себе “гагаєвці”. Він дивився на це скоса, але, здається, йому було приємно.

Едуард: Дуже смілива людина. У критичні моменти не втрачає голову, може прийняти рішення, взяти на себе відповідальність. Тобто людина з лідерськими якостями. Запросто розмовляє як з рядовим, так і з генералом.

Артур Ремезюк: “Людина живе для того, щоб кожного дня ставати хоч трохи краще”

Артуре, з тобою також відбулися якісь зміни після того, як ти побував на війні?

Артур: Я геть зовсім змінився. Це було серйозне загартування. Став чоловіком. До того був студентом, мав певний такий революційний “душок”, погляди, але зараз назвав би себе того дитиною. Кожна ротація щось змінює в людині, і вона приїжджає з неї іншою. Саме поняття медичної евакуації є не таким простим, як здається.

Я не служив строкової служби в армії, то, можна вважати, я її в медеваку відслужив. Усе починається із самодисципліни, з побуту, якихось мінімальних речей. Необхідно навчитися уживатися з іншими людьми – колегами по ПДМШ, військовослужбовцями ЗСУ. Необхідно прибирати за собою, та й загалом підтримувати чистоту. Це загартовує з часом.

Важко було в першій ротації?

Артур: Так. Перша була найстрашніша. Остання теж екстремальна була, але не така, як перша. Перша була навіть і фізично важка. Бо людина з дому, до такого не звикла. Стоматолог, який про таке тільки чув, а бачив лише на фото й відео свого батька. Поки на своїй шкірі цього не відчуєш, не знатимеш.

Але характерно, що після першої ротації хотілося знову туди повернутися. Може тому, що було врятовано багато життів. Мабуть, також розвивається якась залежність від адреналіну. Бо проходить час, і тебе знову тягне туди.

Які функції ви виконували в ПДМШ?

Едуард: Хірург.

Хіба ви робили операції?

Едуард: Саме хотів це пояснити. На третьому етапі – Військово-медичний клінічний центр – я отримав досвід того, що далі робити з пораненими, яких прооперували та відправили в тил.

На наступному, другому етапі, уже в мобільному госпіталі, безпосередньо сам оперував поранених. Привезли – на операційний стіл. Подивилися, оцінили ситуацію, надали першу невідкладну хірургічну допомогу, прооперували, стабілізували – живий. І – реанімобілем або бортом на Дніпро.

А евакобригади ПДМШ – перший етап. На цьому етапі я операції не робив. Виконував функції лікаря медицини невідкладних станів

Артур: А я був водієм-санітаром.

Але ж ти лікар, стоматолог. Не було якогось внутрішнього протесту, адже це виглядає як пониження статусу?

Артур: На війні статусу немає. Є команда, де кожний виконує певні функції.

Бувало таке, що ми приїжджали не на точку евакуації, а їхали на самі позиції, бо ніхто не виїжджав. Тоді я надавав безпосередню допомогу, бо був тими руками, яких бракувало: ножиці для парамедика, нашатирний спирт, сатурація, тиск, джгут. Розумієте, там у нас специфічна бригада, де кожен знає, що робити. Наприклад, батько оглядає пораненого. Одразу зрізає з нього одяг, визначає характер поранення. За цей час я йому готую бинт, антисептик, систему. Тож водій-санітар – просто назва, і внутрішнього протесту ніколи не було.

До речі, я постійно возив із собою оксидентин. І були випадки, що ставив тимчасові пломби – знаходив якийсь шпатель чи навіть чайною ложкою, бо у людини оголений нерв. Останньої ротації у мене таких пацієнтів було чоловік п’ять. Люди дякували за цей “косметичний ремонт”, бо я свою функцію виконував: гострий біль пропадав. Де там на передку є стоматологи? Боєць іде до окопу на нічне чергування. Там холоднеча, і ту дірку треба закрити. Я це робив максимально технічно і просто.

Додам також, що бути водієм на війні – безцінний досвід їзди, особливо для молодої людини. Без фар, по бездоріжжю.

Едуард: Я як хірург оглядаю пораненого, обробляю рани, накладаю пов’язки, джгути. Одразу підключається анестезіолог, ставить внутрішньовенну систему. Транспортуємо, здаємо пораненого бригаді у Волновасі та ще кажемо: тут треба зробити так і так, бо, можливо, є поранення і в черевну порожнину, в грудну клітку дренажі поставити треба тощо. Бо вже ми знаємо, що з ним робити далі.

Артур: Особисто я був свідком, як Едуард Валерійович проводив непрямий масаж серця. Робив реанімацію, коли у пораненого в реанімобілі вже не було пульсу, ознак життя. Анестезіолог сказав, що ми його втрачаємо. Тоді просто була команда зупинити машину. Це все забрало кілька секунд. Я озирнувся (ми сиділи спереду вдвох – я і Гагаєв) і побачив, як батько з одного удару кулаком оживив того хлопця. Це було в червні того самого року – наша перша ротація.

Як сталося, що ви вирішили поїхати на ротацію разом? Хтось когось умовляв чи навпаки – відмовляв

Артур: Мабуть, це у нас в крові. Війна в нашу сім’ю прийшла ще в 2014 р. Одні чекають і переживають, а інший – лікує. Коли тато повернувся, я вже трохи подорослішав, і настав якийсь такий етап в житті, що треба поїхати. Бо я хотів поїхати. Тобто це була моя ініціатива, а батьки її не схвалювали. Не хотіли, щоб я їхав сам. Батько ще розповів мені про негативні аспекти війни як аргумент.

На початку травня 2017 р. у нас якось у розмові виникла тема ПДМШ, бо я про цей шпиталь знав давно – часто заходив на його сайт. І я сказав, що хочу поїхати, і край. Тоді батько запропонував поїхати разом. Вирішення питання поїздки до бригади медеваку забрало лише п’ять хвилин. Я був морально готовий до цього, мабуть, півроку чи навіть більше.

А що мати казала?

Артур: Мамі треба руки і ноги цілувати. Терпіла, нічого не казала, мовчки чекала, не виказувала емоцій. Але бабця потім розповіла, що вона страшенно переживала.

Я впевнений, що вона переживає кожну ротацію.

Едуард: Але, мабуть, змирилася з тим, що ми трохи “дивні”.

Артур: Так, “дивні”. Можна сказати, бунтарі, “махновці”. Інші нам казали, що нормальні люди сидять вдома, а вам що, треба більше за інших? Бувають моменти, що краще взагалі нічого не казати. Бо спочатку з прапором фотографуються, а потім запитують, навіщо це все.

Після ротації знову тягне туди. А коли вже я сам поїхав, не було такого дня, щоб батьки не намагались зі мною зв’язатися: “Скажи хоч кілька слів. Як ти там? Чому був у мережі о третій ночі?” Такі питання задають (сміється).

Ти це зрозумієш, коли сам будеш батьком. Артур на фейсбуці нещодавно написав: “Дякую тобі Боже, що дав такого батька і наставника для життя”. А батько сином задоволений?

Едуард: Ще коли він поїхав на Майдан, я його мамі сказав: “Маємо в хаті мужика”. Коли їхали на ротацію в ПДМШ, я та мій товариш Сергій Заячківський гадали так: хай хлопець поїде, подивиться своїми очима, тоді по-іншому бачитиме світ, матиме інші цінності. Радий за нього, радий, що нормально повернувся з останньої ротації у вересні.

Дуже хотілося б, щоб у мирному житті він розвивався як стоматолог. Хороший хлопець. Позитивний, заряджений, хоче, щоб у країні щось помінялося. Особливо я відмітив, коли він уже останній раз сам поїхав, що він у позитивний бік дуже сильно змінився. Коли він їхав з татом, була опіка з мого боку. А тут він уже був сам: самостійно приймав якісь рішення, був у колективі з іншими хлопцями, відповідав сам за себе.

З останньої ротації Артур повернувся з хорошим настроєм, заряджений на позитив. Уранці прокидається – хоче щось робити. Видно, що ентузіазм збільшився. “Нарізає” собі завдань, як Гагаєв каже.

Артур: Завдяки ротаціям збільшується мій коефіцієнт корисної дії. Там у побуті кожного дня має бути цей коефіцієнт. Оце “нарізання” завдань – банальні житейські речі, які кожен має виконувати. І життя протягом місяця в тому ритмі загартовує – хочеш чи не хочеш. Ці зміни, можливо, дрібниці, але людина ж і живе для того, щоб кожного дня ставати хоч трохи краще.

В ротаціях було багато доброго, але кожна медаль має дві сторони. Негативна – небезпека для життя. Там треба бути дуже обережним, і остання ротація це підтвердила: в районі Мар’їнки усім лікарям на 100 відсотка треба бути завжди напоготові, вдень і вночі. Там усе дуже напружено.

Під час останньої ротації теж була така ситуація, як у першу?

Артур: Всяке було. Були “трьохсоті”. Якось заїхали на позицію, на взводний опорний пункт, і нашу машину обстріляли з терикону. Там навіть не можна розслабитися за кермом.

Хіба ви заїжджаєте на позиції? Вам же мають підвозити поранених на броні в точку евакуації.

Артур: Іноді доводиться заїжджати.

Війна різна буває. Буває окопна, жорстока, коли живеш у лісі, а буває, що живеш у хаті. Останній раз ми жили в Мар’янці. Війна у місті – дуже гібридна штука. Її важко зрозуміти. До хати хтось залізе і просто з вікна починає лупити, чи з РПГ гахне. Сепари там лазять з терикона на терикон – вилізе на гору і як влупить!

Едуард: Там симбіоз ПДМШ з військовими. Іноді не розбереш, хто служить, а хто медик-доброволець.

Артур: У ПДМШ з військовими дуже хороші стосунки. Крім того, буває, що в батальйоні взагалі немає медичного транспорту, то тільки ПДМШ і їде на евакуацію.

Тобто ставлення військових до медиків-добровольців не змінилося? Бо у мене таке враження, що волонтерів цілеспрямовано вичавлюють зі сходу.

Артур: Це все дуже особисте, залежить від людей. У перший день, коли я приїхав на останню ротацію, мені військові медики сказали, що дуже поважають добровольців ПДМШ, які відмінно виконують таку саму роботу без утримання та оплати.

Те, що я бачив, було повне взаєморозуміння. Військові знають ПДМШ, знають давно. На блокпостах прикордонники у ПДМШ навіть не запитують пароль: махнули рукою – і поїхали!

Про ПДМШ там відгукуються тільки в хорошому ключі.

Олександр Железняк