Лікар Олег Зіневич, якому просто подобається надавати допомогу: “Може, я – адреналін-залежний?”

В одному із сіл на Донеччині біля самого фронту маленький хлопчик бавився ножем (що, звісно, недобре) і пошкодив собі око. На щастя, в тому селі був розквартирований батальйон однієї з бригад Збройних Сил України, і батьки хлопця звернулися по допомогу до медпункту батальйону, в якому разом з військовими медиками працює бригада медичної евакуації Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова. Завдяки своєчасним кваліфікованим діям медиків – військових і добровольців, а також інших лікарів, маленькому українцю зберегли зір.

Інтерв’ю з Олегом Зіневичем – спроба намалювати ще один портрет лікаря-добровольця ПДМШ, розповісти про те, що роблять медики мобільного шпиталю на фронті, яким вони бачать схід, і якими схід бачить їх. Одним словом – як і чому вони “зшивають” Україну.

У ротаціях ПДМШ лікар невідкладних станів з Києва Олег Зіневич був тричі – в лютому та жовтні 2017 року, а також вересні 2018 . Усі три рази – в медеваку. Крім того він брав участь у спільному проекті ПДМШ з міжнародною організацією Première Urgence Internationale з надання первинної допомоги на контрольних пунктах в’їзду-виїзду “Новотроїцьке” і “Мар’їнка”.

У “мирному житті” його основним місцем роботи є Станція швидкої медичної допомоги Державної наукової установи “Науково-практичний центр профілактичної та клінічної медицини” Державного управління справами, тобто, простіше кажучи, станція швидкої допомоги ДУСі. За сумісництвом Олег Зіневич також працює лікарем невідкладних станів у відділенні підготовки інструкторів з невідкладної медичної допомоги в екстремальних ситуаціях Українського науково-практичного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. До того ж Олег є інструктором Європейської ради реанімації – таких інструкторів у нас в Україні є дуже мало.

Майбутній лікар вищої кваліфікаційної категорії народився в 1971 році в селі Коровія Глибоцького району Чернівецької області в родині вчителів. Закінчив вісім класів звичайної сільської школи з усіма п’ятірками крім четвірки за малювання (просив не згадувати, але…), потім Чернівецьке медучилище за спеціальністю “фельдшер”. В армію його призвали ще в Радянському Союзі, а на “дембель” він повернувся вже до незалежної України.

Саме під час служби в Красноярському краї, на “точці”, де він був і фельдшером, і терапевтом, і хірургом, Олег зрозумів, що медицина – його шлях у житті. Тож закінчив Буковинську державну медичну академію, факультет “Лікувальна справа”. Інтернатуру проходив у Києві по спеціальності “Педіатрія”. Потім двічі спеціалізувався: “Медицина невідкладних станів” і “Кардіологія”. До переходу на роботу в ДУСю працював виїзним лікарем педіатричної бригади Київської станції швидкої допомоги.

Наша розмова почалася з того хлопчика, який поранив собі око, бо це була єдина “цікавинка”, яку я знав про Олега. Але варто людину розговорити…

***

“Місцеві довіряють ПДМШ”

Як звуть того хлопчика?

Ваня. Йому років п’ять чи шість. Їхня сім’я живе на тій самій вулиці, де розташований медпункт батальйону. Приємні молоді батьки. Після того, як ми допомогли хлопцю, вони до нас ще зверталися кілька разів, зокрема зі старшою дочкою Вірою, яка вже ходить до школи.

Що, власне, сталося?

Це було під час моєї останньої ротації, на початку вересня. Ваня грався з ножичком і випадково потрапив цим ножичком собі в око.

Первинну допомогу медики ПДМШ та військові медики надали спільно, бо ми там працюємо в одній команді з військовими. Слава богу, виявилося, що була пошкоджена лише рогівка. Око та зір було збережено.

А якби в селі не було медпункту батальйону, а отже ви не надали вчасно першу допомогу?

Важко сказати. Найгірше, що могло б статися – запалення ока, втрата зору, інвалідність.

Зараз він у задовільному стані. Око вже бачить. Регенерація рогівки протікає досить добре. Пов’язку зняли, ще коли я був там. Батьки капали краплі – ми показали їм, як це правильно робити.

Дуже важливо, що ми надали кваліфіковану першу допомогу. Коли ми присутні, то прискорюємо процес госпіталізації. На нашій машині це забирає не більше кількох десятків хвилин. А якщо машини немає, то поки у тій зоні вони доберуться до лікарні… Крім того, ми доставляємо постраждалого одразу до потрібного спеціаліста.

Цьому хлопчику ми наклали асептичну пов’язку. Доставили його до лікарні у Волновасі. Його також обстежив офтальмолог у Маріуполі, за висновком якого, Ваню можна лікувати в домашніх умовах і періодично показувати окулісту у Волновасі. Цікаво, що крім поїздок до окуліста, його батьки обов’язково зверталися ще й до нас. Тобто ми для них були критерієм якості надання медичних послуг іншими лікарями.

Тобто ПДМШ серед місцевого населення має авторитет?

Місцеві довіряють ПДМШ. У жодному разі я не хочу кинути камінь у чийсь город, бо ми поважаємо всіх медиків, і військових, і тих, що працюють у Волноваській центральній районній лікарні. Люди там усі добре працюють. Але до ПДМШ, мені здається, особливе ставлення. Бо ПДМШ надає допомогу в будь-який час доби.

Часто звертаються?

Звертаються – і старші люди, і батьки з дітьми. В середньому десь один місцевий пацієнт на день. Хтось сам приходить, до когось приходимо ми, наприклад, зробити уколи.

Вам намагались якось віддячити?

Були випадки (сміється). Зізнаюся, що коли нам пропонували смаколики, якісь пиріжки смачні, я, грішний, не відмовлявся. Можу впевнено сказати, що це не хабар. Це – нормальне людські стосунки, як між добрими сусідами.

А які стосунки у вас склалися з батьками Вані?

До того, як хлопчик себе поранив, я з його батьками не контактував. Потім віталися, спілкувалися. Ми пригощали дітей яблуками, які нам привезли волонтери. Криниця, з якої ця сім’я бере воду, розташована біля нашого медпункту. Вони зазвичай ходять по воду з дітьми. І коли вони приходять, бачать нас, посміхаються. Діти підбігають, вітаються. У нас із ними чудові стосунки. Навіть їхні сусіди нам кавуни дарували. Вони – роми, тому наді мною сміялися: казали, що я “вициганив” кавуна.

“У багатьох людей є думка, що там, на сході, населення переважно однаково думає і розмовляє тільки по-російські. Насправді – ні”

Якщо казати в цілому, які настрої панували в селі? Як до вас, приїжджих, ставилися поза тим, що зверталися за медичною допомогою?

Повірте, до нас загалом було чудове ставлення. Люди різні, цікавляться: хто ви, звідки, чи надовго приїхали, коли це все закінчиться? Зрозуміло, що на багато запитань, які нам ставили, відповідей у нас немає. Наприклад, коли закінчиться війна?

Цікаво, що батьки Вані – україномовні. Україномовна сім’я. І настрій у них проукраїнський. На тій самій вулиці живе ще кілька україномовних сімей. Це цікаво, тому що у багатьох людей, особливо тих, хто живе в Києві, інших регіонах, є думка, що там, на сході, населення переважно однаково думає і розмовляє тільки по-російські. Насправді – ні. Населення розмовляє і українською, і російською. Там є багато різних нацменшин, люди різного етнічного походження, наприклад, греки.

Більшість людей – працьовиті. Є дуже працьовиті. На нашій вулиці я заходив до однієї сім’ї купувати молочко для котиків, бо біля фронту крім того, що потрібно допомагати людям, ще й боляче дивитися на котиків і песиків, що залишилися без господарів і тягнуться до людей. І там, де ми купували молоко, був чудовий господар. Він молодший за мене, тобто йому років, може, 30 чи трохи більше, але який у нього доглянутий город! Який у нього сад, господарство! Скажу, що таких господарів треба по Україні пошукати.

У вас має бути багатий досвід спілкування зі “східняками” не тільки із цього села…

Свого часу я працював на КПВВ “Мар’їнка” і трошки на “Новотроїцькому”. Спілкувався з людьми. Також дуже цікаве спілкування з людьми, з якими ти їдеш у потязі. Чуєш дуже цікаві історії, абсолютно фантастичні. Наприклад, останній раз, коли я їхав з Волновахи на Київ, у нашому купе була жінка з Донецька, яка зараз живе в Києві, і був хлопець із Шахтарська, який живе під Києвом. Жінка – пенсіонерка. Ми з нею трохи поговорили, і вона почала казати те, що думає. Тобто вона казала, що Україна – це погано. Що вона змушена жити в цьому негарному, захаращеному Києві, де живуть негарні люди, всі жінки палять, усі – алкоголіки. А Донецьк – чисте місто, де живуть чудові високоінтелектуальні люди. Казала, що місцеві хлопчики захищають Донецьк, ніяких росіян там немає, і там усе добре. На противагу їй той хлопець, що живе під Києвом – спочатку по-російськи, а потім перейшов на українську мову – каже: та ви що? У нас в Шахтарську російські війська. Ходили з шевронами, заходили до хат. Тож у потязі вийшов діалог між представниками двох поколінь. Зрозуміло, що змінити людей старшого покоління неможливо. У них в головах своя кольорова палітра, де біле може бути чорним. Але вони вже з цим помруть. А от молоді, ті, хто думає, з ними буде все нормально.

Так само часто траплялося на КПВВ, коли на нашу територію приїжджали люди з Донецька – їхали за пенсіями, іншими речами. Коли ти спілкуєшся з людьми, не питаєш ні про їхню адресу, ні про їхні прізвища, і в таких побутових бесідах добре видно, що всі люди насправді є різними. У нас також багато різних людей, хоча у нас трохи легше. А там деякі люди тягнуться до України, просять: звільніть нас!

Те, що ми робили на КПВВ – велика справа. Когось лікували, а когось і рятували. Наприклад, чоловік їхав з окупованої території на нашу, віз сім’ю, і у нього в дорозі стався сильний напад бронхіальної астми. На тій території допомогу йому не надали. Слава богу, у нас були медикаменти, чудова команда. Ми його добре пролікували, врятували. Потім він привіз нам велику коробку печива. Ми то печиво поставили поряд з чаєм, і кожен, хто до нас заходив – цивільні, наші бійці, прикордонники – міг ним поласувати.

Це було взимку, було холодно, і ми безкоштовно роздавали чай. Поряд з нашим медпунктом була розташована зупинка. Люди проходили КПВВ, збиралися на тій зупинці, а звідти на таксі чи автобусах їхали далі на контрольовану територію України. То ми періодично виходили на зупинку й запрошували людей. Мало того, що там було написано, що чай безкоштовний, нам доводилося ще й на словах дублювати цю інформацію: заходьте, у нас можна погрітися, попити чаю, пригоститися печивом. Але люди насторожені, бояться. Багато з них не вірили, дивувалися, що може бути безкоштовний чай. Як так? Тільки ті, що там постійно крутяться – таксисти, водії автобусів – знали про безкоштовний чай і можливість погрітися.

Майдан, медевак

Чи бували у вашій практиці випадки, аналогічні тому, що сталося з хлопчиком Ванею?

У Києві я працював у дитячій реанімаційній бригаді, тож у моїй практиці були випадки реанімації дітей. Були і травми очей, але не ножові. А от на Майдані було багато різного, навіть вибиті очі. До речі, з травмою ока до мене звертався Юрій Вербицький. Це сталося безпосередньо перед тим, як його викрали та закатували до смерті.

Розкажіть про це трохи детальніше.

У січні 2014 року в мене була відпустка, і я її практично всю провів на Майдані. Тоді до нашого медпункту на третьому поверсі Будинку профспілок постраждалі з Майдану надходили хвилями – то нікого немає, то одразу чоловік 15. “Беркут” явно використовував травматичну зброю: у людей, які до нас приходили, ці травматичні кулі просто стирчали з голови. У багатьох були ушкоджені очі. Схоже, що стріляли снайпери чи якісь мисливці, бо лупили саме в певні ділянки обличчя.

Вербицький мені запам’ятався, бо він дещо вирізнявся серед інших. По-перше, він прийшов сам, тоді як зазвичай постраждалого приносили його товариші. Він був у гарній гірськолижній куртці (я це відмітив, бо сам люблю гірські лижі). І ще він відрізнявся своєю інтелігентністю, спокоєм.

Якщо мені не зраджує пам’ять, у нього була ушкоджена ділянка навколо лівого ока. Я обробив рану, але було потрібно, щоб його оглянув спеціаліст-офтальмолог. Коли вже зібрався відвезти його на своїй машині до Олександрівської лікарні, зустрів у коридорі біля медпункту журналістку (не запам’ятав її ім’я), яка запропонувала відвезти його на машині Автомайдану – Вербицькому треба було лише пройти до ЦУМа. Його таки відвезли до лікарні, але звідти викрали разом з Ігорем Луценком. Зрозуміло, що якби я його відвіз сам, це навряд чи щось змінило б.

Нашим пацієнтом був і Сергій Нігоян, але його оглядала моя дружина, Яна, яка також є лікарем. Він приходив із застудою, причому видно було, що він не з тих, хто любить лікуватися, але та застуда його вже “дістала”. Яна його прослухала, пересвідчилась, що пневмонії нема, видала ліки.

Ми надавали допомогу не тільки учасникам Революції з нашого боку. До нас приносили й міліціонерів і навіть тітушок.

Повернемося до медеваку. Часто доводилося виїжджати на евакуацію? Чи потрапляли під обстріл?

Кожну ротацію у нас було два-три поранених. Хіба що в останню був тільки один. На жаль, були і 200-ті. А так, здебільшого надавали допомогу військовим у випадку травм, застуди.

У нас дуже хороша команда. Усі ротації всі лікарі, парамедики, водії працювали на відмінно. Слава богу, 100 відсотків поранених, які потрапляли в наші руки, ми довезли живими до госпіталю.

Під обстріл я особисто не потрапляв. По наших позиціях били, але ми забирали поранених з точки евакуації.

Як інструктор ви проводили навчання для військових?

З моїм добрим товаришем Пашею “Чехом” [Павло Оринчак] ми їздили по позиціях. Це було під час ротації в лютому 2017 році. Об’їздили велику кількість позицій. Зранку виїхали, пізно ввечері повернулися. Учили бійців, офіцерів як треба надавати допомогу, як зупиняти кровотечу.

Перше заняття ми проводили у штабі для більш як 20 людей. Вони спочатку були дещо критично налаштовані на це навчання, бо казали, що їх на полігонах учили, вони вже дорослі, все в житті бачили і все знають. Тоді ми з Пашею одразу почали ставити їм завдання: у тебе поранення в плече, у тебе нога відірвана, у тебе травма ока тощо. Я кажу: “Знаєш, коли в тебе настає смерть чи втрата свідомості? Маєш чотири хвилини”. За чотири хвилини командую “стоп”. Вони стоять розгублені, хтось посміхається. Ми оцінюємо, як вони надавали допомогу або самодопомогу: “Ти загинув, і ти загинув, бо робили неправильно”. Один на собі джгут порвав – ще той радянський.

Поступово посмішки у хлопців зникли. Вони стали серйозно сприймати теоретичний матеріал, і коли вже повторно відпрацьовували навички, це вже були зовсім інші люди.

Коли ми ходили проводити навчання, часто доводилося йти дорогою, яка прострілюється. Припустимо, ми йдемо на терикон, на якому наша позиція. Машина зупиняється внизу – вгору не їде, бо дорога прострілюється, і йти нею більш-менш безпечно можна лише з одного боку.

Дуже цікаво було побачити наших бійців, командирів, їхній побут.

“Мені подобається в ПДМШ. Мені взагалі подобається надавати допомогу”

Як і чому ви потрапили до ПДМШ? Як взагалі дізналися про мобільний шпиталь?

Дізнався через Інтернет. Але при цьому згадав, що пана Геннадія Друзенка та його дружину Світлану я бачив ще під час Майдану, бо у мене добра пам’ять на обличчя. Пам’ятаю пані Світлану як людину, яка активно працювала. А пана Геннадія побачив уперше в коридорі, де був наш штаб у Будинку профспілок. Він йшов коридором і з кимсь розмовляв, а я вибігав з медпункту за ліками. Було багато роботи – хвиля постраждалих з Майдану. І я собі думаю: що то за пан такий ходить по коридору замість того, щоб працювати? Потім, звичайно, розумієш, що кожен має свою роботу. Тож я його тоді лише побачив, а познайомився вже у складі ПДМШ.

Отже, я натрапив на оголошення на Фейсбуці, заповнив форму, але вона, схоже, канула в Лету. За кілька місяців, коли я зрозумів, що в армію мене не візьмуть через бронь, і з мобільного шпиталю вістей теж немає, я через Інтернет знайшов телефон ПДМШ і зв’язався з Тамілою Данілевською. Спочатку Таміла казала, що треба заповнити форму, а я відповів, що вже один раз її заповнював, тож ми домовились про зустріч.

Мені подобається в ПДМШ. Мені це ще й близьке по духу, бо я за сумісництвом працюю в Центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. Мені просто подобається надавати допомогу. До того ж у ротаціях завжди зустрічаєш цікавих, прямих, активних людей. Активні люди – це те, чого нам бракує тут, у тилу, де кожен сидить у своєму болоті.

Але ж ви й так щодня надаєте допомогу за місцем своєї основної роботи. Навіщо тоді йти на Майдан, їздити в ротації ПДМШ?

Є запитання, на які неможливо одразу відповісти. Може, я є адреналін-залежною людиною. На роботі адреналіну теж вистачає, але те, що ти отримуєш під час перебування в зоні бойових дій, просто не порівняти.

Мене багато хто запитував: навіщо ти ходиш на Майдан? Немає відповіді. Пам’ятаю, коли захопили Будинок профспілок, ми стоїмо на Майдані, а Яценюк з трибуни каже, що потрібні медики. Тоді ми з дружиною, зі знайомими пішли в Будинок профспілок. І життя нас так закрутило, що у всіх із нас змінилася доля. Ми самі змінилися.

На Майдані ми через багато що пройшли. Навіть не знаю, чи я зараз потягнув би за собою дружину і піддав її такому ризику. Яна – мій тил. З таким тилом можна нічого не боятися.

Те, що мені подобається надавати допомогу, я зрозумів давно, ще під час строкової служби в армії. Служив я дуже далеко – в Красноярському краї. Ракетні війська стратегічного призначення. Служив на “точці”. Фактично відповідав за полковий медпункт, бо був єдиним медпрацівником.

Тепер я можу порівняти, як у війську надавали допомогу тоді, і як надають зараз. Це – небо і земля. Змінилися медичні технології. У нас зараз почали працювати сучасні протоколи надання медичної допомоги пораненим, як на полі бою, так і під час евакуації. Ми, медевак, отримуємо пораненого, якому першу допомогу надали його товариші. І практично в усіх випадках поранені потрапляють до нас уже з накладеними джгутами. Це важливо, бо основна причина смертності від бойових поранень – втрата крові або несумісність поранення із життям. Зрозуміло, що в останньому випадку нічого не вдієш. Але завдяки сучасним технологіям і тому, що ми скорочуємо час евакуації, ми рятуємо тих, кого можна врятувати.

Причому сучасні стандарти вимагають повертати людей до життя не тільки кількісно, але й якісно. І наш час надання допомоги також на це впливає.

До речі, в армії я вперше мав справу з вогнепальним пораненням – офіцер випадково прострелив голову прапорщику. З тим прапорщиком ми їхали в командирському УАЗику на задньому сидінні, напівзігнуті. Тобто лежить тіло молодого здорованя, а поруч я – надаю допомогу. Спеціальна ж медична машина, якою його мали б перевозити, була не на ходу – постійно стояла напіврозібрана в гаражі, а водій сидів у медпункті.

З іншого боку, в армії я мав багато вільного часу, і це допомогло мені зрозуміти, що мій шлях у житті пов’язаний з медициною.

Олександр Железняк