«Коли бачать, що ти з ПДМШ – тебе вже поважають»
Людмила Громадюк, позивний «Ханна», медсестра-анестезистка, реабілітолог, мати трьох дітей, Київ
З діяльністю ПДМШ «Ханна» була знайома з 2016 році, коли вперше перетнулася з ними на тактичному навчанні. Каже, що пироговці її завжди надихали. Але можливість самій долучитися до команди з’явилася лише після повномасштабного вторгнення Росії. Від моменту подання заявки до потрапляння на роботу до стабпункту прифронтового містечка медсестрою минуло два місяці. «Ханна» поділилася враженнями від своєї першої ротації в ПДМШ.
ЩО ВІДРІЗНЯЄ ПДМШ
Я знала що тут найкращі, боялася сюди не потрапити. Але щойно з’явилася можливість – подала заявку і через два місяці мене взяли медсестрою. Що найбільше сподобалося? Тут домашня атмосфера. Чудове ставлення керівників до добровольців. І, звичайно, формат роботи. Ти сам обираєш, на який час можеш приєднатися – на місяць, два чи на півроку – тебе завжди підтримають. Завжди підуть назустріч, якщо в тебе якісь сімейні обставини і тобі треба їх владнати, а потім знову приймуть в родину.
ПРО РОБОТУ НА СТАБІ
Коли ти заходиш на стаб у футболці ПДМШ – тебе, ще не знаючи, вже поважають. Це дуже вразило. Сам статус ПДМШ вже визначає ставлення до тебе людей, вони до тебе тягнуться, знають, що їм допоможуть, що все буде добре. З цим позитивним іміджем було набагато легше влитися в колектив, з яким ми працювали на стабі. Також важлива була підтримка колег, які завжди допомагали, коли я чогось не знала (а цивільна і військова медицина дуже відрізняються).
Я виконувала функцію медсестри-анестезистки (допомагала лікарю-анестезіологу) і перев’язувальної операційної медсестри (такий досвід я теж мала в цивільній лікарні). Повинна була заготовляти матеріал, вчасно допомагати лікарям тампонувати рани, робити пункції, стабілізувати стан пацієнта. Якщо була потреба в супроводі пацієнтів з акубаротравмами (контузіями), якщо в них виникали епілептичні напади – слідкувала за такими пацієнтами, надавала допомогу психологічну, фізичну і медикаментозну.
У мене були побоювання, що я розгублюся в якихось екстрених ситуаціях, бо бачити доводилося багато чого за цей місяць. Але ні, мозок швидко адаптувався і концентрувався на головному – що подати, що піднести, як поводити себе з пораненим. Якщо, наприклад, пацієнт у стані афекту, йому ще потрібна психологічна допомога, а я зараз якраз в процесі навчання на психолога. Тому намагалася ще ці знання використати.
ЩО НАЙБІЛЬШЕ ВРАЗИЛО
Вразило те, наскільки сильно бійці переживають один за одного. У одного з пацієнтів, поки він витягував побратима, стався інсульт. Інший боєць, який витягав свого важко пораненого побратима, теж отримав поранення. Але він не переживав за себе, а весь час питав, як його побратим, чи буде жити. Корив себе, що, можливо, зробив щось не так під час евакуації. Я його заспокоювала…
Також вразило, що військові переживають за те, щоб винести свою аптечку під час обстрілів… Коли «прилетіло» прямо в бліндаж, за словами бійця, вони схопили броніки, аптечки, зброю і цьому дуже раділи. Бо інші речі врятувати не вдалося. Але принаймні за втрачену аптечку звітувати не довелося…
А ще вразило, що військові не рахують свої акубаротравми і ставляться до них, як до нежиті. Просять, щоб їм швидко надали допомогу, знеболили, бо хочуть якнайшвидше повернутися назад до побратимів. Тобто їх дуже сильно веде мотивація, налаштування на те, що вони там потрібні, заради цього вони готові домовитися зі своїм організмом…
ЧИ ПОТРІБЕН ПДМШ НА ФРОНТІ?
Те, що я побачила на ротації: люди в ПДМШ не втомлені, вони вмотивовані, хоч це і не фінансова мотивація, але це щось сильніше. Вони хочуть надати допомогу, незважаючи на якісь юридичні, політичні речі. Вони не заангажовані нічим. Єдина їхня мета – врятувати життя. І це видно. Військові, медики ЗСУ це бачать, надихаються цим, і їм це надає сил.
Другий момент – коли військові лікарі, медсестри бачать, що їм є на кого покластися, вони можуть хоч відійти на каву чи зайву годинку поспати. Або ж навіть на тиждень поїхати додому, побачити дружину, дітей. Знаючи, що є ПДМШ, вони можуть собі це дозволити.
ЩО БУЛО ЕМОЦІЙНО ВАЖКО ПЕРЕЖИТИ
Важко було бачити молодих людей 2000-х років народження, які отримували важкі травми. Це були переважно артилеристи, які виконували дуже непросту роботу. Каліцтва молодої людини, страх – чи довезуть її зі стабпункту до госпіталю, оце було пережити важко. У багатьох поранених були дуже великі крововтрати, їм заливалося багато крові. Як у медика в мене були побоювання, як їх організм на цю кров відреагує… Іще страхи з побаченого – це те, що до нас можуть не довести пораненого. Коли ми бачили, що під’їжджає машина з мигалками, ми вже знали, що там важкий. Його заносять, качають і… не відкачують. Ось це, мабуть, пережити було найважче.
Наталія Мелещук, журналіст, доброволець ПДМШ
