Боєць має знати правду: Хірург ПДМШ про неминучі ампутації та життя за стіною операційної
Юлія Касьян, позивний «Чіп», лікар-хірург – і в цивільному житті, і в ПДМШ, м. Київ
Це моя друга ротація в ПДМШ. Під час першої я жила на нашій базі, це було набагато легше: ти ніби ходиш «на роботу», працюєш цілий день, потім – йдеш «додому», відпочиваєш, вечеряєш, приймаєш душ… Під час другої ротації я живу 24/7 на стабпункті, в кімнаті на першому поверсі біля входу, за стінкою – операційна. Кожної ночі, щойно вдягаєш улюблену піжаму і намагаєшся заснути, чуєш, як привозять поранених. Вдягаєшся, береш ножиці і йдеш в операційну. Це набагато важче, але це мій свідомий вибір. Так я можу оперативніше допомогти.
Що мені допомагає триматися в такому ритмі? Чітке усвідомлення, чому я тут. Я знаю, що допоможу. Можливо не врятую, але допоможу уникнути критичної ситуації, стабілізувати бійця, зробити все, що в моїх силах.
Основна наша задача на стабпункті – оцінити стан пацієнта і запланувати попередні дії для його стабілізації: зупинити кровотечу, роздренувати пневматорокс, затампонувати рани, виконати іммобілізацію, тобто всі звичні речі.
Я хірург, але це не значить, що я беземоційно ставлюся до пацієнтів. Взагалі не розумію лікарів, які не мають жодного почуття до своїх пацієнтів. Наша професія полягає в тому, щоб ми надавали кваліфіковану медичну допомогу, але також були орієнтовані на людину, її потреби, її проблеми. Тому абстрагуватися від цих почуттів ніколи не виходить. Кожен пацієнт залишається зі мною назавжди. Я можу не згадати ім’я, але пам’ятаю проблему і основні риси обличчя кожного.
Можна сказати, що я відверто пишаюся своєю роботою. Але я сприймаю це як данність своїй професії. Ми повинні зробити максимум, щоб пацієнт відновився, не втратив кінцівку і проживав повноцінне життя після одужання.
Я відношуся до тієї категорії лікарів, які кажуть всю правду пацієнтам. Якщо бачу, що кінцівка буде втрачена – намагаюся це сказати одразу. Бо коли пацієнт на третьому етапі евакуації потрапляв до мене в Києві, і я бачила, що там взагалі немає ніяких шансів на відновлення нормального функціоналу кінцівки, але йому десь на стабпункті пообіцяли, що в столиці спеціалісти йому все відновлять… Не треба так робити! Боєць має право знати правду. Тим паче, враховуючи те, на якому високому рівні зараз протезування, то, мені здається, краще бути з протезом, ніж страждати все життя з нефункціональною кінцівкою і лізти на стіну від болю.
Коли поступають бійці з травматичною ампутацією, вони, як правило, з турнікетами, а сама ампутована кінцівка або обмотана в пакеті, або лежить біля нього… Я вважаю цю кінцівку не потрібно класти біля бійця, показувати йому. Якщо він її втратив – він вже це побачив. Але проблема полягає в тому, що тут немає центрів спалювання чи захоронення біоматеріалів. Ніхто ні на стабпунктах, ні в прифронтових шпиталях не знає, що робити з ампутованими кінцівками в наших умовах – маркувати чи не маркувати, відправляти на гістологію чи на кремацію…
Наше завдання полягає в тому, щоб зняти турнікет, зупинити кровотечу, перев’язати основні артерії і вени, по можливості обробити нервові закінчення, зрізати їх вище, щоб вони не потрапляли в запальний процес, обробити їх лонгокаїном, новокаїном, щоб не було фантомного болю. Ну і, звісно, санітарна обробка рани – добре промити, змити весь бруд, некротично змінені тканини. По можливості зробити хоч мінімально некректомію. Стабілізувавши, зробити знеболення і відправити на подальшу евакуацію…
Дуже сумно, коли поступають поранені, в яких травматична ампутація, турнікети накладені, але не докручені, встановлені невірно, і пацієнт стікає кров’ю. Бійцям не пояснюють, чому це важливо, вони не приділяють цьому належної уваги. Інша проблема, коли навпаки – на руці невеличка коцка, а турнікет по саме плече… І стоїть 12 годин. Відповідно ішемія руки, ти розумієш, що турнікет вже знімати ніхто не буде, бійця чекає ампутація. А на руці просто одна коцка! Тут хочеться кричати, вити, чому так?
Я думала піти до ЗСУ. Але враховуючи те, що я не проходила військову кафедру, то мене можуть взяти туди не як хірурга, а як рядового стрільця. А я хочу надавати професійну високоспеціалізовану медичну допомогу бійцям. Довго думала, куди краще піти, щоб бути корисною саме по своєму фаху. Знайшла ПДМШ і долучилася.
Коли сказала, що іду медиком-добровольцем на фронт, мама не розмовляла три дні. «Куди ти їдеш, тобі це не треба, роби те, що ти робиш». Потім вона змирилася. Мої батьки мною пишаються.
Коли повернуся з ротації – піду на роботу, де мене чекають пацієнти, серед них також є військові, яким я вже надавала допомогу, і цивільні теж чекають. Чого б найбільше хотілося по поверненню – це відіспатися суток троє-четверо і обійняти свого кота.
Наталія Мелещук, журналістка, добровольця ПДМШ
