Спадкова бандерівка Галина Черниш: “Всюди треба посіяти добро”

Якщо ви вже чули історію про макітру вареників “для українського лікаря”, яка стала ледь не легендою в ПДМШ, то вона саме про неї – терапевта з Івано-Франківщини Галину Черниш. На Майдані її називали “Гарячкою”, а в Станиці Луганській – “Бандерівкою”. Утім, за медичною допомогою до неї охоче йшли на Майдані як патріоти, так і тітушки, а на сході – з обох боків лінії розмежування.

Галина й сама вважає себе бандерівкою, причому спадковою. “У мене стрийко був у Норильську в тюрмі, тета 19 років відсиділа, то у мене, мабуть у крові це”, – пояснює вона.

З початку червня Галина Черниш, терапевт з 38-річним досвідом, працює в Авдіївській центральній міській лікарні. Разом з нею на ротації кардіолог Олена Скоробогач із Вишневого і травматолог Микола Власенко з Малина. Живуть в ординаторській пологового будинку. Годують один раз на день, але дають подвійну порцію. “Ми задоволені, бо у нас є робота, пацієнти нас дуже люблять і хочуть, аби ми тут лишилися, – розповіла Галина телефоном. – Учора навіть намагалися віддячити 200 гривнями. Звичайно, ми не взяли. Але нас пригощають черешнею – я так наїлася черешні, як ніколи в житті!”

Поточна ротація – її сьома місія в зоні АТО/ООС у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Пирогова і восьма поїздка на схід загалом. Як медик ПДМШ раніше працювала в лікарні Станиці Луганської, а також у медпунктах біля контрольних пунктів в’їзду-виїзду “Мар’їнка” і “Новотроїцьке”.

Постійне місце роботи терапевта Черниш – Лисецька центральна районна лікарня. Напередодні поїздки, 30 травня 2018 р., у неї на прийомі було близько сотні людей. Наступного дня о 9 ранку виїхала до Києва. З Києва о 20:20 поїздом на Костянтинівку.

Перед поїздкою Галина переймалася, чи буде у неї в Авдіївці достатньо пацієнтів. “У нас у Станиці спочатку було три людини на день, потім п’ять, тоді сім. А знаєте як це сумно? Сидиш…” Схоже, ці хвилювання були даремні: менше 50 пацієнтів на день у неї в Авдіївці не буває.

Ми зустрілися в офісі ПДМШ в останній день травня – в очікування виїзду на схід. Разом із Галиною була й Олена Скоробогач, з якою Черниш працювала в Станиці Луганській та, судячи з усього, подружилася. Звісно, було б логічніше інтерв’ювати їх обох, але я підготував запитання лише для Галини, а імпровізувати не було часу. Утім, Олена підтверджувала сказане Галиною та іноді додавала щось від себе, тож можна вважати, що це інтерв’ю – з ними обома.

 

Чуйна бандерівка – “украінскій врач”

Отже, це твоя сьома поїздка на схід?

Загалом на схід я вперше поїхала 10 липня 2015 року. Про ПДМШ я тоді ще не знала. Я поїхала як волонтер. Повезла до 24-ї бригади “Ниву”. Син мого товариша був там добровольцем. Вони стояли в лісі. У них були КАМАЗи, ЗІЛи, а легковика, аби поїхати з лісу на закупи, не було. Тоді ж усе було на волонтерських засадах. І він просив купити маленьку машину.

Наше село – Ганусівка Тисменицького району – зібрало гроші й пополам з батьком купили ту “Ниву” за чотири тисячі. Тож я поїхала. Коли ми туди приїхали, я побачила тих хлопців у лісі – невмиваних, без медиків. Навіть санінструктора не було. Ліків не було, а якби й були, то вони не знали б що то таке.

Уже тоді я відчула, що мені туди треба їхати – хоча б розповідати їм, як надавати першу допомогу. Навіть таке дурне, як підвищена температура чи укус бджоли – вони не знають що робити, бо ж немає ані медика, ані медикаментів.

Про ПДМШ я дізналася, здається, у травні 2016 року, коли до нашої ОДА приїжджав Олександр Гагаєв [віце-президент ПДМШ із взаємодії зі Збройними Силами України та іншими збройними формуваннями]. Я бачила це по телевізору. У серпні я заповнила на сайті ПДМШ анкету, і вже у вересні мене покликали на ротацію. Але у мене смертельно захворіла сестра, і я мусила бути поруч з нею. Коли сестра померла, я одразу подзвонила до ПДМШ, і 1 листопада поїхала на свою першу ротацію з мобільним шпиталем.

Перша поїздка була до Станиці Луганської. Там мене називали “бандерівкою”, бо я розмовляю виключно українською.

Тебе ласкаво називали бандерівкою чи намагались образити?

Вони не розуміють, що можна зібратися, лишити все і поїхати просто так. Вони запитували мене, скільки мені платять? Чого я сюди приїхала? Місцеві дивилися на мене з підозрою. Але зараз у мене є багато пацієнтів із Станиці Луганської, які зі мною консультуються телефоном.

Зайшов якось бомж без ноги. Такі пацієнти до лікаря близько не сідали. Я прошу сісти поруч, бо мушу пульс перевірити, а вони кажуть, що їхні лікарі так не роблять. А на того бомжа як поклала руку, то він, бідний, аж розплакався.

У Станиці я була три рази. На другий раз мене вже називали “украінскім врачом”. Казали: “Украінскіє врачі прієхалі”. Я питаю: “А ви хто? Ми ж в Україні!”

Пацієнти спочатку трохи “качали права”, а потім вже приходили із задоволенням

Крім Станиці ти ще кудись їздила?

Двічі була в Новотроїцькому та один раз у Мар’янці – у медпунктах на КПВВ. Ота відома історія про вареники –  саме з Новотроїцького.

До вареників ми ще повернемося. Скажи, чому тебе так тягне на схід?

Поклик серця. Я знаю, що вдома у мене є кому надати допомогу, а там я потрібна. До нас приходять і військові, і цивільні, причому останні – з обох боків від лінії розмежування. Треба показати, що ми єдині, що їхня біда – наша біда. І треба, як ми кажемо, “зшити Україну”.

Ворожа пропаганда працює. Ми 9 травня бачили “парад” на тому боці. Вони там зазомбовані, тому треба відкрити їм, як є насправді, показати, що ми не їмо людей, а ставимося до них із повагою. Головний лікар Станично-Луганської ЦРЛ Валерій Іванов сказав: “Ось приїхала Галина Миколаївна до нас. Колись ми їм допомагали, коли у них був потоп, а тепер вона приїхала нам допомагати”. Я хотіла йому заперечити, а потім вирішила: хай собі так думає.

Я вам скажу, чого вони вважають, що ми їздимо на заробітки, і нам на сході платять великі гроші. Колись, коли кордон ще не був відкритий, заробітчани із Західної України їздили на схід. Тому вони роблять висновок, що і я до них приїхала на заробітки.

Ти принципово не розмовляла з ними російською?

Принципово. У першу ротацію на бланках аналізів лаборанти малювали: “Нє цукор, а сахар.” Іноді навіть неграмотно – червоною ручкою пише: “Подчєрк яснєє!!!” Так всі аналізи були помальовані.

О, я з лаборантами воювала!

Вдалося налагодити якесь порозуміння?

З лаборантами навіть лікарня не може порозумітися. Але наступні ротації вони мені вже нічого не малювали.

А як із пацієнтами? Якось же перший пацієнт там у тебе з’явився…

Перший був нормальний. А другий сказав: “Я нє понімаю. Говорітє на русском язикє”. А я кажу “Я не вмію”.

У нас була одна жінка, досить запущена така. Кілька разів приходила і кожного разу вимагала, щоб ми їй рекомендації щодо лікування переклали російською мовою. А я відповідаю, що не вмію, найдіть собі когось, хто вам перекладе. Попри це, вона приходила знову й знову.

Тож якогось страху перед бандерівським лікарем у них не було?

Ні. Просто спочатку трохи “качали права”, а потім вже приходили із задоволенням.

КПВВ: про вареники й не тільки

Розкажи цю історію про вареники “для українського лікаря”.

Вересень 2017 року на КПВВ у Новотроїцькому. Там є один цікавий дід, який має невеличкий бізнес на переході. Не будемо називати його та його бізнес, бо у нього дочка живе в Докучаєвську, тобто на тому боці, за 5 км від КПВВ. А він живе з цього боку. Він сам також докучаєвський, просто тут у нього хата.

У нього підвищений тиск і радикуліт, то він прийшов як пацієнт. Він ПДМШ дуже любить.

Він знає про ПДМШ?

Знає. Він же торгує неподалік від нашого вагончика. Чайочку просить. Ми йому робимо уколи, розмовляємо з ним. І він, як приходить торгувати, одразу заносить дещо зі свого товару нам і кожного пригощає.

А вареники?

Якось я йому дала упаковку диклофенаку. А він пообіцяв наступного дня на обід принести вареників. То він приніс велику миску вареників із м’ясом. Миска акуратно загорнута, а на серветці написано: “Для украінскіх врачєй”.

Коли я там була востаннє, попросила його сфотографуватися з ним на пам’ять. Сказала, що більше вже не приїду, що у мене на роботі про нього багато чули, але він сказав, що не може – небезпечно.

Ще хтось пригощав українських лікарів?

Є така Лєна з того боку. Вона працює на залізниці в Донецьку. Ми її назвали “Паранджа”. Вона ховала обличчя, казала на КПВВ, що у неї атопічна алергія, і тому вона не може дихати пилюкою. А хіба СБУ чи прикордонники знають, що воно таке? Зараз уже відкрила обличчя, вже не ховає. Вона імітує запаморочення, аби пройти без черги, і ПДМШ доводиться за нею їхати. Сюди вона ходить, бо має квартиру з нашого боку. Вона мені такі страви приносила! І не один раз.

А деякі – такі нашугані! Останнього разу на КПВВ – у лютому – була ожеледиця. У перший день моєї роботи на переході падає жінка й ламає шийку стегна – ще до паспортного контролю з нашого боку. Як я її умовляла, що зараз викличу швидку, і її заберуть у Волноваху! Я їй кажу: “Ви ж не розумієте, що це таке. Там жирова емболія – ви може померти. А тут вас прооперують, і все буде нормально.” Ні, тільки в Донецьк. “Але я вас зараз відпущу, і скажуть, що я якась дурна. Поки вас довезуть до Донецьку, буде зміщення”. Ні. Що робити? Ми її добре обезболили і пішли до прикордонників, просили їхніх, які з боку Донецьку, аби з нею акуратно поводились.

Інший випадок був. Жінка з Макіївки повертається додому. Уже на “нулю”. Також падає, ламає велику гомілкову зі зміщенням. Кістка стирчить. Зробили їй лангету з підручних матеріалів, картону, і вона поїхала лікуватись на той бік.

Якось вертався на Донецьк чоловік, років 80. Втратив свідомість. Треба рятувати. Добре, що у нас є глюкометр. Виявилося, що у нього цукровий діабет – була гіперглікемічна кома.

Світ тісний: “Мій пацієнт із Лисецької дільниці ледь не вдавився чебуреком, як мене побачив”

А загалом за всі твої поїздки у тебе з того боку багато було пацієнтів?

Багато. З Луганська часто приходять. Бо деякі хитрують: живуть у Станиці Луганській на якійсь дачі як переселенці, а на вихідні йдуть туди.

Були такі, що приходили саме до “українських лікарів”?

Були, але то люди, налаштовані проукраїнськи. Вони один одному розповідають про нас, поширюють інформацію, що в Станиці є “українські лікарі”.

Коли ми приїхали вперше, всюди висіли про це оголошення. На другий раз – уже менше. А на третій раз уже жодних оголошень не було. І багато людей приходило до нас в останні дні: “Ми не знали”. А дізнавалися, бо працювало “сарафанне радіо”.

Військових пацієнтів у тебе багато було?

Приходять. Навіть з Лисецької дільниці мій пацієнт був. Ледь не вдавився чебуреком, як мене побачив. Між іншим, він сам – луганський, а живе під Івано-Франківськом.

Ми з Оленкою йшли на закупи. Там є блокпост на виїзді, і ми завжди там із хлопцями балакаємо. Того дня один малий на блокпості почав: “Зараз ми поліцію викличемо. Чого ви, сєпарки, тут ходите? Чого сюди прийшли?” Я питаю: “Хлопці, звідки ви?” А в цей час інший, великий, їсть два чебуреки, склавши їх докупи. Дивлюся, а він не ковтає. Я собі думаю, якби вдавився, то були б якісь конвульсії. А він чебуреки відсуває й каже: “Галино Миколаївно, це ви? Що ви тут робите?” Потім він до нас приходив і командира свого привів: бачите, який світ тісний!

Це було в листопаді 2017 року. Потім його поранило в бою.

Я і в Новотроїцькому земляків зустрічала.

До нас приходять “сіміки” [службовці Цивільно-військового співробітництва (CIMIC – Civil-Military Cooperation)]. Ми лікували МНС-ників – саперів, як ми їх називаємо. Усі вони в нас лікувались.

Військовими медиками у Станиці керував травматолог, і він нас весь час кликав на консультації.

Бандерівський лікар – більше, ніж лікар: “Треба нести любов”

Ти ж їдеш не просто надати медичну допомогу, а маєш надзавдання…

Так: показати, які ми.

Як ти їм це показуєш? Коломийки співаєш?

Коломийки я знаю, але не співаю пацієнтам. Місцеві нас і так упізнають.

Упізнають уже по-доброму, чи “вот бандєри понаєхалі”?

Невідомо. Хто як.

А як упізнають – з розмови?

Упізнають навіть, коли ми мовчимо. У нас добрі обличчя. Ми посміхаємося.

Підходить до нас один і каже: “А в мене мама з Косівського району”. Тихенько каже: “Ми земляки”. А ще каже, що тут, у Станиці Луганській, 90 відсотків проросійські.

Якось ідемо з Оленкою у футболках із логотипом ПДМШ неподалік від КПВВ і чуємо, як такий собі дідок розмірковує, як йому без черги пройти. Каже: “О, шпиталь! Зараз переведуть”. Запитує в нас, чи ми шпиталь. Я кажу: “Нє, ми на гуманітарці майку купили”. Ми ж чули, як а в нього мета: без черги пройти КПВВ. Він іде собі з патичком – інвалід чи ні? Посадив до інвалідного візка – вони там є на блокпосту – і перевіз!

У тебе немає такого відчуття, що на сході до пацієнтів ти ставишся з особливою турботою?

Ми так і ставимося. У себе я можу крикнути на пацієнта, сказати: “Ujoben Sie bitte!” А на сході – не можу. Ми посміхаємося, гладимо їх. Треба нести любов.

Ти колись розповідала про перші за три роки пологи в лікарні Станиці Луганської, як ти гладила руку породіллі, заспокоювала…

Вона мене вкусила. Вона страшно кричала, аж дитина здригалася. То я їй пхаю свою руку, а вона так її стиснула, що в мене синець був. Я їй кажу: “Не кричи!” “А що робити?” “Матюкайся!” То вона як погнала матом! І перестала кричати.

Молоді батьки з вами потім не зустрічалися, не дякували?

Ні. Але є такі, що дякують.

Як це відбувається?

Ми ж призначаємо лікування, а через тиждень треба прийти для контролю. Приходять: можна вам віддячити? Приносять і яблука, і яйця, і полуницю, і зелень, і домашні консерви. І курку (сміється). І торт, і шоколадки. І книжки.

І видно, що вони роблять це щиро.

До речі, намагалися гроші давати?

Намагалися. Був такий один. Ми відмовилися, то він пішов і купив торт. А, ще гриби їхні, маслюки, приносили. Але ми не ризикнули…

Хіба в Карпатах маслюків немає?

Є, але ми їх не їмо. Ми їмо тільки білі гриби.

Про лікаря “Гарячку” і про кота Тітушку

Розкажи про себе.

Народилася на Івано-Франківщині, селище Лисець, сім кілометрів до Івано-Франківська. Там ходила до школи. У 1974 р. закінчила школу із золотою медаллю та поступила до Івано-Франківського медінституту. Закінчила інститут у 1980 р. й була направлена на роботу до Херсону. У Херсоні проходила інтернатуру при Кримському медінституті та була направлена на роботу в Хорли [курортне село в Україні, в Каланчацькому районі Херсонської області]. Там я одружилася. Чоловік був прикордонник, і я потім поїхала з ним до Закарпаття.

Маю двох дітей: Денис, йому 34 буде в цьому році, та Надія, їй 30. Онуків немає. Замість них у мене кіт Тітушка.

А чому Тітушка?

Просто мені то слово сподобалося. Бо я на Майдані була з 1 грудня 2013 р. до 10 квітня 2014 р. Разом з Богомолець, Мусієм, Гуком. І діти зі мною були. На Майдані навіть тітушки приходили до нас, і ми їх лікували. А кота мені подарували після Майдану на День незалежності.

На Майдан я поїхала 1 грудня. Спочатку діти поїхали, а я за ними наступним автобусом. Мені страшно було за них. Коли стояла під сценою, почула, що потрібні медики. Я зголосилася. У Будинку профспілок був штаб. І мене вбрали в цю майку, каску, і я там ходила.

На Майдані мене називали “Гарячкою”.

Чому?

Бо вони того слова не знають. Стоїть черга, а я питаю, у кого є гарячка? Зима, холодно, то я питаю, щоб йшли першими, у кого є гарячка, щоб їм першим надати допомогу.

Чому Авдіївка? Всюди треба сіяти добро

Чому зараз до Авдіївки, а не знову до Станиці?

Ми з Оленкою дуже хотіли поміняти місце, бо в Станиці Луганській вже примелькалися.

Ми свою роботу виконали. Впровадили їм програму “Доступні ліки”. Тисячу рецептів виписали. Ця програма в них не працювала, то ми її запустили. Люди були дуже задоволені.

То ви їдете до Авдіївки просто змінити місце?

Всюди треба посіяти добро, правильно? Хвалковський в Новоайдарі посіяв. Віталик із Харкова – у Щасті. Ми вже у Станиці посіяли. Нам дзвонять медсестри звідти, ми дружимо з ними. Хворі часто дзвонять – консультуються. А тепер поїдемо до Авдіївки.

Олександр Железняк
(фото автора та з Facebook Олени Черниш)