“Бандерівці” в білих халатах або Як ПДМШ зшиває країну
У неділю, 2 жовтня, щойно Дмитро приїхав до Попаснянської ЦРЛ, що на Луганщині, як до машини вибігла медсестра і попросила новоприбулого лікаря-волонтера терміново оглянути пацієнта. Пацієнтом виявився чоловік вельми поважного віку, якого привіз до лікарні син. Під час прийому лікар запропонував старому лягти для огляду живота, на що той відповів: “Что?”
“Я повторюю: приляжте, маю вас оглянути, – розповідає Дмитро. – І в цей момент його син каже, дослівно: слышь, а как ты разговариваешь? Бандеровцы, блин!”
Дмитро Пожарський – 27-річний хірург загального профілю Першого добровольчого медичного шпиталю (ПДМШ) ім. Миколи Пирогова. Працює в Добромильській районній номерній лікарні Старосамбірського району Львівської області. Там він і хірург, і травматолог, і комбустіолог, і уролог, а інколи навіть і онколог. Закінчив Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького. Для нього розмовляти українською так само природно, як для француза – французькою, а для поляка – польською.
Отже, поки лікар-волонтер проводив огляд (“Я ж приїхав не в полеміку вступати з ними”), медсестри і головний лікар, що були поруч, присоромили сина. Дмитро поставив діагноз, призначив лікування та направив пацієнта до палати хірургії для спостереження, бо лабораторія в неділю не працювала, і підтвердити діагноз він не міг (пізніше результати аналізів підтвердили висновок лікаря).
“Після огляду я вийшов на вулицю забрати свої речі з машини. До мене підійшов син того старого і вибачився українською мовою!” – згадує Дмитро.
Хірург з Галичини принципово розмовляє українською. Як правило, це не викликає ворожого ставлення до нього, радше насторожене. “Іноді просять повторити, а коли повторюєш, все починають розуміти. Після спілкування ця настороженість зникає – люди звертають увагу не на те, якою мовою ти з ними розмовляєш, а на те, як ти до них ставишся”, – каже Дмитро.
Схожої думки дотримується й волинянка Тетяна Кушнерук, лікар-інфекціоніст ПДМШ, яка перебуває на Сході другу ротацію поспіль. Тетяна – в.о. завідувача інфекційним відділенням у Любешівській лікарні Волинської області. Закінчила Буковинський державний медичний університет. У Новоайдарі Луганської області тимчасово обіймає аналогічну посаду – завідувачки інфекційним відділенням лікарні.
“Спочатку навіть привітання українською “добрий день!” викликало насторожену реакцію серед пацієнтів і персоналу, – розповідає Тетяна. – Шушукалися за спиною, бо я перший інфекціоніст у тому відділенні, хто розмовляє українською”.
Тетяна розповіла про одну з пацієнток, мати чотирьох дітей, яку в тяжкому стані привезла до лікарні швидка. Один її син загинув – воював на боці російських терористів на Луганщині. Ще один син продовжує воювати на тому ж боці – “на добрій стороні”, як вважає жінка. Коли вона вперше почула від Тетяни українську мову, явно злякалася.
Після тижня в лікарні мати сина, що воює “на добрій стороні”, обняла й поцілувала лікарку з Волині: “Не думала, що у нас тут такі лікарі працюють,” – переповідає її слова Тетяна.
За її словами, місцеві лікарі також не можуть зрозуміти, чому волонтери ПДМШ їздять на Схід: “Думають, що отримуємо за це великі гроші. Але коли ми починаємо з ними співпрацювати, думка змінюється”.
Зараз у Тетяни склалися дуже добрі стосунки та взаєморозуміння з колегами. “На українську з них ще ніхто не перейшов, але дехто вже намагається”.
Крім безпосереднього надання медичної допомоги людям у східній Україні, де катастрофічно не вистачає лікарів, ПДМШ робить ще дві дуже важливі справи: руйнує стіну недовіри між східняками й західниками, а також ділиться з місцевими медиками своїм досвідом та знаннями. “Я думаю ПДМШ тут однозначно пустить коріння, бо є результати”, – робить висновок Тетяна.
