Анестезіолог Віктор Беліловець («Фентаніл»): «Будь-яка людина стає віруючою при обстрілах»

Попри біль і кров, смерті та сльози, війна має один великий плюс – у тебе з’являється багато товаришів, і війна показує, хто з них справжній друг, а хто – щур. Саме війна сформувала в нашій країні цілі касти: братства волонтерів, медиків і воїнів.

Ця думка належить Віктору Беліловцю – анестезіологу-реаніматологу Інституту урології НАМН України і ветерану Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова. Він висловив її ще до інтерв’ю, наголосивши, що це – головне, про що треба сказати.

Якщо спробувати описати Віктора, я зробив би це так: людина з напрочуд щирою посмішкою і тонкою іронією в очах. Спокійний, врівноважений. Одне слово: аж ніяк не схожий на людину, робота якої часто полягає в тому, аби витягати інших з «того світу». Та й за усіма канонами він узагалі не мав би бути лікарем, бо народився в сім’ї, геть не пов’язаній з медициною. Утім, він не тільки став лікарем, а, схоже, ще й родоначальником нової лікарської династії.

Віктор Беліловець народився в 1974 році в Києві. Батько – майстер на заводі, мати – бухгалтер заводського профкому. Після восьми класів «круглий відмінник» поступив до медичного училища, яке закінчив із «червоним дипломом». Попрацювавши у реанімаційному відділенні лікарні, поступив до медінституту, пройшов інтернатуру з анестезіології та влаштувався на роботу в Інститут урології, де працює й досі.

Разом зі старшою дочкою із середини січня 2014 р. брав участь у Революції Гідності. В ніч з 18 на 19 лютого був у Будинку профспілок, який тоді підпалили. У березні 2014 р. запропонував себе на мобілізацію, але йому сказали, що не потрібен. У серпні того ж року як доброволець поїхав до Дебальцевого, в 11-й батальйон «Київська Русь». Але й там йому відмовили, бо Віктор після навчання на військовій кафедрі медінституту є офіцером, а офіцерських посад в батальйоні на всіх не вистачало.

Потім Віктор дізнався про ПДМШ. У грудні 2014 р. поїхав на першу ротацію шпиталю і з того часу був у ротаціях на сході ще 10 разів. У 2015 р. його нарешті надумали призвати, тож довелося доводити воєнкому, що не може піти до армії, оскільки їде на передову під Дебальцеве («тож один із лозунгів ПДМШ – відкоси від армії на передовій!»)

Нагороджений медаллю «За врятоване життя», відзнаками Міністерства оборони України – нагрудний знак «Знак пошани» і медаль «За сприяння Збройним Силам України», нагрудним знаком начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України «За заслуги перед Збройними Силами України», а також відзнаками волонтерських організацій та Академії медичних наук.

«Екскурсія в Антарктиду – штука далеко не дешева. А я дуже хочу подивитися на Шостий континент»

Чи можна назвати тебе «постраждалим від ґендерної рівності»? Адже ти не потрапив до ротації на антарктичній станції «Академік Вернадський» через те, що є чоловіком.

Ні-ні, не можна назвати постраждалим. Наталія Бабій із «Захисту патріотів» виграла конкурс як жінка і кращий лікар. Тому я подаватимусь на конкурс і цього року. Якщо не візьмуть, подамся наступного.

Експедиція 2018/2019 – перша, в якій брали участь жінки. Я й сам пропонував: якщо не візьмете мене, то візьміть жінку.

Що означає «я подамся»?

Кожного жовтня антарктична експедиція приймає заявки від усіх бажаючих на участь у наступній експедиції. Подати заявку може будь-який науковець, лікар, механік, дизеліст, повар, системний адміністратор. У цьому році Євген Дикий – науковець, ветеран війни на сході, який очолює Національний антарктичний науковий центр – казав, що поїде набагато більше нових людей, ніж минулого року.

Ти холоду не боїшся?

Станція обладнана досить сучасно. У цьому році мають поміняти три основних дизелі. Тож там тепло, як на курорті. Хіба що трохи нуднувато.

Як і чому тебе взагалі потягнуло в ротацію на південний полюс? Тобі мало адреналіну в ротаціях на сході?

А як ще можна побувати в Антарктиді окрім як на екскурсії чи в експедиції? Але екскурсія в Антарктиду – штука далеко не дешева. А я дуже хочу подивитися на Шостий континент.

«Легше сказати, де я не був. Я не був у Пісках, Щасті та Широкиному»

Чому тебе називають «Фентанілом»?

Бо в першій ротації ПДМШ у грудні 2014 року ми везли на фронт багато різних ліків, у тому числі сильнодіючих. Я був відповідальним за медикаменти. На одній із стоянок хлопці випадково переклали ящик з ліками в інше місце. Я довго шукав його, запитував у хлопців: «Куди ви поділи фентаніл?» Тому за мною й закріпилося це прізвисько.

Тобто ти просто спитав, і тебе стали називати Фентанілом?

Так і було.

Ти – один з лікарів ПДМШ, які провели на сході найбільшу кількість ротацій. У тебе їх – 11, причому ти почав з найпершої. Як ти опинився в ПДМШ, про який тоді мало хто не знав?

Мені допомогла дружина – вона побачила по телевізору передачу про те, що формується такий шпиталь. Я знайшов ПДМШ через інтернет і записався як лікар-доброволець.

До того я вже кілька днів був на сході добровольцем, де лікував своїх перших поранених у цій війні.

На ротаціях ти був тільки в цивільних лікарнях чи також у медеваку? Де саме ти побував?

І в цивільних лікарнях, і в медеваку. Легше сказати, де я не був. Я не був у Пісках, Щасті та Широкиному. А був у Станиці Луганській з околицями, Попасній, Бахмуті, коли він ще називався Артеміськ, Часовому Ярі, Лисичанську, Сєвєродонецьку, Гранітному, Богданівці, Старогнатівці. Усі місця одразу не згадаєш. У другій ротації, коли був відхід із Дебальцевого, ми були на Миронівському хресті на Світлодарській дузі. Крім того ми ж ще їздили по багатьох містах і селах сірої зони для надання допомоги місцевому населенню.

Що ти робив під час ротацій?

Працював анестезіологом, реаніматологом, асистентом хірурга, трансфузіологом, рентгенологом, кардіологом, терапевтом, парамедиком, водієм. Надав медичну допомогу кільком сотням пацієнтів. Лікував навіть сепаратистів у Попасній, які приходили туди та безоплатно оперувались.

Звідки ти знав, що вони сепаратисти?

Знайомі казали, що ці хлопці воюють з того боку.

Що означає, що ти працював на сході ще й водієм?

Іноді доводилося сідати за кермо швидкої допомоги. Таке теж бувало – і в цивільних лікарнях, і в медеваку.

«Кожного разу після повернення з ротації до славетного міста Києва, ти занурюєшся в болото»

Першим пораненим у цій війні ти надавав допомогу ще до ПДМШ. Де це було?

У медпункті 11-го батальйону «Київська Русь» у Дебальцевому – ще до Іловайська. Я там був кілька днів добровольцем. Але керівництво батальйону брало лише рядових медиків, бо не було офіцерських посад, а я був старшим лейтенантом (бо вчився на військовій кафедрі в медінституті). Тому офіцерам подякували, що прийшли, але до побачення – місць немає.

Менше з тим, за ті кілька днів я встигнув надати допомогу своїм першим п’ятьом пораненим бійцям. Ми робили первинну хірургічну обробку, стабілізацію, а далі їх евакуювали до Бахмута.

Усі вижили?

Так. Четверо були легко поранені, і один – з переломом основи черепа в передній черепній ямці.

Що стояло за твоїм наполегливим бажанням опинитися на фронті? Ненависть до агресора? Почуття обов’язку? Жага адреналіну?

І перше, і друге, і третє. А ще – там зовсім інші відчуття. Розумієш, кожного разу після повернення з ротації до славетного міста Києва, ти занурюєшся в болото, де немає війни, і ставлення людей до війни – діаметрально протилежне тому, яке мають люди, що хоча б один раз побували на сході та зрозуміли, що то є.

Колись на запитання журналіста, що тобі найбільше запам’яталося на війні, ти відповів: «Найстрашніше було тоді, коли ще на самому початку колотнечі ми були на упізнанні тіл, а у одного із загиблих хлопців задзвонив мобільний телефон. Механічно взяв слухавку в руку, а на екрані висвітився напис: «Мама». Відповісти у мене забракло духу».

Так, це сталося під час першої ротації. У Бахмуті ми фотографували тіла загиблих і відправляли світлини через волонтерів до організацій, які займалися розшуком. Тоді дійсно задзвонив телефон, я взяв його, але ніхто з нас так і не насмілився відповісти.

«Будь-яка людина стає віруючою при обстрілах»

А були такі випадки, коли було страшно за своє життя?

Так. Будь-яка людина стає віруючою при обстрілах. Звісно, що було страшно, і з’являлися такі думки: що я тут роблю?

Під обстріл я потрапляв двічі в попаснянській лікарні – у жовтні 2016 р. Це були обстріли із двох самохідних артилерійських установок 152 мм і 122 мм. У перший день вони випустили по місту повний боєзапас – 80 снарядів. На території лікарні впало п’ять. Перебили газопровід, але в сам будинок не влучили. Найближчий снаряд ліг десь у 15–20 метрах від лікарні.

Наступного дня ті самі САУ випустили по місту половину боєзапасу. На територію лікарні прилетів один чи два снаряди.

А чи були якісь світлі моменти? Можливо, щось таке, коли ти міг би про себе сказати, як Пушкін: «Ай да Фентаніл! Ай да сучий син!»

Таке буває, коли вдається врятувати життя. Останній такий випадок був місяць тому – наприкінці вересня в Авдіївці. До передової хірургічної бригади вночі везли пацієнта, і військовий анестезіолог Василь Могилевський попросив мене прийти допомогти. Сказав, що нам везуть труп, але «качають». Привезли досить молодого бійця, який дійсно на той момент був мертвий. Ми робили йому штучну вентиляцію легень, закритий масаж серця із сеансами дефібриляції та зуміли «запустити» його на 14-ій хвилині, стабілізувати і зберегти мозок. Тобто він не став «овочем», його встигли відновити завдяки тому фельдшеру, який 10 хвилин його віз, і завдяки нам, які за 14 хвилин змогли його «запустити», а потім відновити.

«Ми їх дійсно зраджуємо. Тобто не ми, які будуть відходити, а ті, хто відводить війська»

Ти кажеш, що війна показала, хто є справжнім другом, а хто – щуром. Щодо справжніх друзів – зрозуміло. Інакше ти б не їздив на 11 ротацій. А щодо щурів – багато зустрічав? У чому полягала їхня щурячість?

У другу ротацію в нас був один з лікарів, якого ненавидів увесь шпиталь. Він встигнув пересварити нас майже з усіма військовими та поїхав, не дочекавшись кінця ротації. Я зустрічав багато людей, які прийшли лише покрасуватися, попити горілки, стати липовими героями. Саме через це я назвав їх щурами.

Багато добровольців, яких я інтерв’ював раніше, зізнавалися, що стикаються з нерозумінням своїх колег стосовно поїздок на схід: колеги вважали, що ці поїздки пов’язані з бажанням заробити грошенят, отримати пільги тощо. Як із цим у тебе?

Колеги вже звикли. Хоча запитують: навіщо воно тобі потрібно? Адже більшість моїх колег «за мир» типу мира Зеленського. Але багато людей ставляться з повагою.

У жовтні цього року тобі виповнилося 45 років. Три роки тому, ти відсвяткував свій день народження у Станиці Луганській саме в той день, коли мало відбутися розведення військ. Тоді ти сказав мені таке: «Дуже добре, що це відведення не відбулось, бо нам би довелося піти звідси. Тому що сюди зайшли б російські війська (а саме регулярні російські війська, за даними розвідки, стоять з того боку), а ми для них є «карателями хунти», і прізвища більшості наших медиків розміщені на сепаратистських сайтах як «убивці та карателі». У тебе немає такого відчуття, що, відводячи наші війська сьогодні, ми зраджуємо тих, кому тоді подарували надію?

Так, ми їх дійсно зраджуємо. Тобто не ми, які будуть відходити, а ті, хто відводить війська. Сподіваюсь, що цього все ж не станеться.

«Медицина – моє покликання»

Ти народився в сім’ї, як тоді казали, «робітничої інтелігенції»: батько – майстер, мати – бухгалтер профкому на заводі. Як сталося, що дитина з нормальної сім’ї замість того, щоб довчитися в середній школі, кидає її та стає на слизьку доріжку медицини: поступає в медучилище?

У школі я був «круглим відмінником», але хотів отримати професію разом із середньою освітою. А медицина – моє покликання. Я дуже хотів стати лікарем. Чому? Просто хотів, мав таку оригінальну дитячу мрію: стати не космонавтом чи археологом, а лікарем. Вирішив іти через медучилище, бо шансів поступити до медінституту в такому разі було більше. Училище закінчив з «червоним дипломом». Крім того, до інституту я працював медбратом у відділенні реанімації 22-ї клінічної лікарні (зараз – Київська міська клінічна лікарня № 18) та чітко обрав свою майбутню спеціальність.

Тобі подобалося рятувати життя людей? Тобто ти вступив до медичного інституту саме для того, аби стати анестезіологом-реаніматологом?

У мене був вибір між лікарем швидкої допомоги та анестезіологом. Але мені пощастило, і я став тим, ким прагнув бути. До речі, моя старша дочка, Вікторія, теж хоче стати анестезіологом-реаніматологом.

Ти кажеш, що Майдан пройшов із середини січня. Тобто поки там не почалася гаряча фаза, ти вважав, що тобі там нема чого робити?

Спочатку дружина не пускала [сміється]. Потім я зрозумів, що треба щось робити, бо з’явилися перші загиблі. Тоді я пішов на Майдан. Спочатку я був «офіційно приписаний» як лікар до п’ятої сотні. Ми стояли на барикадах біля філармонії.

Потім я пішов працювати в Будинок профспілок. Був там у ніч, коли його підпалили [з 18 на 19 лютого 2013 р.]. Пам’ятаю, що на першому поверсі було 11 столів для прийому поранених. Там також був мій єдиний Герой Небесної Сотні – Дмитро Максимов, якого ми тримали живим приблизно півтори години, але так і не змогли витягнути. Цей хлопець був дзюдоїстом, призером Дефлімпійських ігор у Софії. Йому світлошумова граната влучила під пахву, відірвала руку і розірвала частину грудної клітини.

Після того, як Будинок профспілок згорів, я приймав пацієнтів у мерії, в медпункті на другому поверсі.

Що тобі запам’яталося з тієї ночі, коли підпалили Будинок профспілок.

Пам’ятаю священника з кульовим пораненням та обличчям, посіченим осколками світлошумової гранати. Пам’ятаю ще кількох поранених осколками. Пам’ятаю «Беркут», який стукав у вікна з подвір’я і лякав медиків – буцімто зараз будуть брати нас штурмом. Але не брали – полізли нагору, після чого й загорівся будинок. До речі, командиру цього загону за рік чи два дали звання генерал-майора.

У пожежі згоріло принаймні шість людей – це ті, кого мої знайомі сфотографували і задокументували. Це було не на першому поверсі, де перебував я. Ми досить швидко евакуювалися. Поранені, в основному, були майже ходячі, тож вибігли самі. Але ми ще винесли трупи, здається, чотири.

«Я одружений зі своєю дружиною двічі»

Ти кажеш, що пройшов Майдан зі старшою дочкою. Але ж Вікторії тоді було лише 14 років. Що вона робила?

Вона ходила зі мною, лікувала поранених. Навчилася ставити вінфлони, робити внутрішньовенні ін’єкції, первинну хірургічну обробку рани. Допомагала, чим могла. Це було її власне бажання. Але в ніч, коли горів Будинок профспілок, її, на щастя, зі мною не було.

Дружина спокійно відпускала вас на Майдан?

Не хотіла, але відпускала. Вона у мене тямуща.

А як вона тебе відпускала на схід?

З боєм і криками. Навіщо воно тобі потрібно? Тебе там можуть убити.

Як ти познайомився з Іриною? Розкажи свою love story.

Познайомився на одній із вечірок з друзями-медиками – Ірина прийшла зі своєю подругою, моєю однокурсницею. Познайомилися, сподобалися один одному, почали зустрічатися. Романтичний період тривав рік. Зрештою одружилися. Ось і вся love story.

Але ти їй не настільки сподобався, аби взяти твоє прізвище…

Справа в тому, що я одружений зі своєю дружиною двічі, бо ми розлучалися. Тому старша дитина у нас від одного шлюбу, де і тато, і мама є Беліловцями, а молодша – від іншого, де мама має прізвище Галянт. Тобто вдруге Ірина вирішила не міняти паспорт.

А чого ви розлучилися?

Посварилися. За рік-півтора вирішили, що вдвох нам все-таки краще, і помирилися. Але діти від різних шлюбів [сміється].

Розкажи про дочок.

Старшій, Вікторії, зараз 20 років. Три роки тому вона поступила до Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця. Паралельно вивчила німецьку мову і пройшла річний курс у підготовчому центрі Studienkolleg у Німеччині. Поступила в медінститут у Лейпцигу, оскільки в Німеччині рівень і якість медичної освіти вище, ніж в Україні, і навчання є безоплатним навіть для іноземних студентів. Зараз Вікторія вчиться на другому курсі. Хоче піти вслід батькові – стати лікарем-анестезіологом або лікарем швидкої допомоги.

У німецьких медінститутах складніша практика – студенти зобов’язані пройти три практики. Учитися там дуже важко, бо жорстка відповідальність. Хабарів немає, немає можливості «купити» освіту. У нас зараз, попри намагання Олександра Лінчевського… Сашко – молодець. Він зробив усе, аби прибрати корупцію з медуніверситету, але вона ще досі існує.

Чи повернеться Вікторія в Україну?

Вона – доросла людина, хай вирішує сама. Якщо після отримання освіти тут буде пропозиція гарних умов праці та достойної заробітної плати, то, швидше за все, вона повернеться.

Але, на жаль, навіть мене реформа медицини ще не дісталася. Дякую Уляні Супрун за те, що вона хоча б спробувала провести реформу. Утім, схоже, з приходом нової влади на цій реформі можна буде поставити жирний хрест. Побачимо…

А як Женя?

Женєчка каже, що теж хоче стати лікарем, таким, як тато. Я не проти, але ж їй лише 12, вона тільки у восьмому класі – усе ще може помінятися.

Може, за рік вона захоче стати бухгалтером, як мама.

Хтозна. Головне, що вона не хоче бути ані космонавтом, ані археологом [сміється].

Хто командує у вашій сім’ї – ти, Ірина чи Женя?

Про це, мабуть, не варто писати. Давай скажімо так, не називаючи імен: командує дружина.

Олександр Железняк