Наталя Ворожбит: “Ми також зшиваємо Україну – на свій лад”

Початок ротації Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова минулого тижня був не зовсім звичним. Справа не в тому, що разом з новою групою медиків-добровольців ПДМШ доставив на схід партію вакцини від грипу і книги для лікарняної бібліотеки – зрештою, пироговці звикли приїжджати “не з порожніми руками”. Цього разу до виконавчого директора ПДМШ Таміли Данилевської та віце-президента ПДМШ з питань логістики Ігоря Буйвола приєдналася драматургиня, режисерка, сценаристка та кураторка Наталя Ворожбит – авторка сценарію фільму “Кіборги”.

Разом з Тамілою, Ігорем та журналістами “Лівого берега” Наталя відвозила до потягів лікарів, що поверталися додому, зустрічала тих, хто приїхав на ротацію, та розвозила їх по лікарнях. Упродовж тижня побувала в лікарнях Попасної, Новоайдару, Щастя і Станиці Луганської, у медпунктах військових частин, де працюють бригади медичної евакуації ПДМШ, на контрольних пунктах в’їзду-виїзду. Ночувала в лікарнях, спілкувалася з медиками-добровольцями.

Після повернення до Києва поділилася враженнями від поїздки на Facebook: “Останній тиждень (ніщо не заставить мене говорити “крайній”) я провела серед надзвичайних людей…”

Чому відома драматургиня їздить на схід? Чому останнього разу вона поїхала з ПДМШ? На ці та інші запитання відповідає сама Наталя.

***

Президент ПДМШ Геннадій Друзенко запропонував обов’язково розпитати вас про те, як ви взагалі дізналися про мобільний шпиталь. Сказав, що це цікава історія.

На початку грудня ми поїхали в Одесу презентувати фільм “Кіборги” з В’ячеславом Довженком, який зіграв роль “Серпня”, і Андрієм Шараскіним, бійцем ДУК “Правий сектор”, який був одним з консультантів фільму, а також знявся в ньому в невеличкій ролі. Зазвичай на таких заходах глядачі найбільше фотографуються з В’ячеславом Довженком або режисером, якщо він є. А цього разу я помітила, що хтось інший виявився набагато популярнішим об’єктом для фотографування. Коли придивилася, виявилося, що це – Дмитро Ярош, який прийшов переглянути фільм. (Потім він зізнався, що прийшов до кінотеатру на художній фільм уперше за 20 років.)

Після перегляду фільму ми познайомилися з Дмитром. Одеські волонтери Альберт і Наталка Кручиніни запросили нас на вечерю. Коли ми вийшли з кінотеатру, Андрій Шараскін познайомив мене з Геннадієм Друзенком – назвав його чудовою людиною. З Геннадієм також був Ігор Буйвол. Ми провели чудовий вечір. Співали пісень на березі моря. Дмитро Ярош розповідав мені про бойові дії, розмовляв зі мною, як з “розумною”, гадаючи, що, оскільки я написала сценарій до цього фільму, то я щось тямлю у воєнній науці. Розповідав дуже серйозно, як полководець, ледь не малював мені “хто де кого чим”. Я кивала, наче розумію, бо після “Кіборгів” зі мною військові лише так розмовляють.

То як вийшло, що ви поїхали разом з ПДМШ на тиждень до зони АТО?

У той вечір в Одесі ми також спілкувалися з Геннадієм. На той момент назва ПДМШ мені ні про що не говорила, але він дуже цікаво розповідав про роботу шпиталю. Коли я повернулася до Києва, Геннадій написав мені та запросив на святкування річниці створення ПДМШ, просив прийти й виступити.

Я прийшла з Ромою Ясіновським, виконавцем ролі “Гіда” у “Кіборгах”, ми привітали пироговців. Це було дуже зворушливо, бо я побачила простих людей, не розбалуваних ані славою, ані увагою, ані грошима, які регулярно їздять на схід за покликом серця, допомагають людям. Це викликало у мене повагу, і захотілося приєднатися. Я тоді так і сказала Геннадію: “Мені захотілося з вами поїхати в ротацію”.

Незабаром він запропонував мені зустрітися разом із Женею Степаненком [режисер-постановник, документаліст, телеведучий, сценарист, продюсер, один із засновників ПДМШ та учасник його перших двох ротацій] – поговорити про майбутнє кіно. Просто поговорити, бо ще немає якоїсь сформованої ідеї. Але, користуючись нагодою, я поїхала на тиждень з Тамілою, Ігорем і журналістами “Лівого берега”.

Мені не вдалося побачити безпосередньо, як вони працюють, бо цілий день були в дорозі – вранці виїжджали, увечері приїжджали. Але мені вдалося поспілкуватися, побачити побут, частково зрозуміти специфіку і географію їхньої роботи. І я під враженням.

Зрозуміло, коли я казала Геннадію, що хочу поїхати в ротацію, це був такий вияв емоцій – навіщо я їм там, адже навряд чи від мене буде там якась користь як від медика. Я їжджу на схід, бо хочеться бути корисною у тому, що я роблю професійно. Я можу писати, розповідати про тих людей, бо вони того варті. Я знаю, що поспілкувалася лише з невеличким відсотком з них. Там багато скромних героїв.

Чи винесли ви щось із цієї поїздки у творчому плані? Можливо, навіть ідею нового фільму чи п’єси.

Наразі відбувається лише вивчення матеріалу. Це та стадія, коли нічого конкретного сказати не можна. Навіть якби я щось придумала, все одно не сказала б, доки не напишу. Але маю дуже багато вражень. Є персонажі, про яких можна дійсно писати книжки та знімати кіно.

Ви їздите на схід з 2015 року. Чи побачили якісь зміни, зокрема у ставленні людей до України? Бо ми кажемо, що наші лікарі-добровольці “зшивають” Україну.

Із власними театральними проектами я була в Миколаївці, Слав’янську, Попасній та Щасті. У тих школах, де ми працювали з нашою командою, я побачила просто радикальні зміни. Нас там сприймають, як найкращих друзів. Школи дуже українізуються – без перебільшення. У попаснянській школі чудовий директор. І там дуже хороша енергія. Їм допомагають різні організації, до школи приїжджають художники, там ставлять вистави. Дуже багато цікавого відбувається. Діти розмальовують стіни, школа ремонтується. А ця школа свого часу досить сильно постраждала від обстрілів. Так само і в школі в Миколаївці – теж багато різних проектів відбувається.

Тож ми також зшиваємо Україну – на свій лад.

Дійсно, я подивилася, що роблять лікарі – вони ж не просто лікують фізично. У Станиці Луганській я бачила, як їх привітно зустрічали, як їм були раді. Такого не може бути на тій території, де тебе не люблять. А мені розповідали, що на початку так і було, і це було досить важко.

Олександр Железняк

Фото: Макс Требухов. LB.ua