• 0800334903
  • info@pdmsh.ua
  • Код ЄДРПОУ / USR Code 39932886
  • 13 Березня 2023
  • 931
  • 0

Ми не солдати, ми медики: про роль цивільних лікарів ПДМШ на фронті

Володимир «Війт» Молдавчук, голова Переріслянської громади, капітан медичної служби, військовий фельдшер, доброволець ПДМШ з Івано-Франківщини

В ПДМШ я вже майже рік. Маю бронь, адже я голова громади, не можу поїхати на війну так, як би це мало бути, як би мав їхати кожен чоловік. Тим більше я військовий фельдшер, і дуже хотів поїхати на фронт, допомагати. І от ПДМШ – це якраз та ланка оборони, яка дала мені можливість залишатися з громадою, і при цьому бути потрібним захисникам. За весь цей час я був готовий виконувати будь-яку роль, головне, щоб приносити користь. На лютневій ротації 2023 року я був водієм і одночасно удосконалював себе як медик, надаючи допомогу як дівчатам (лікарям) з нашої реанімаційної бригади, так і військовим медикам на стабі. А з початку повномасштабного вторгнення я працював на евакуації з точок біля зони бойових дій, перевозив поранених до лікарень великих міст. ПДМШ дає можливість допомагати.

За період ротацій траплялися всякі випадки: і кумедні, і сумні. Звісно, на війні більше випадків трагічних, але про них говорити не хочеться. Були й веселі, і навіть комічні. На одній з ротацій їхали готувати точку евакуації. Це фактично сіра зона, у яку виїжджає евакуаційна бригада, куди військові звозять поранених з поля бою. Ми там копали та облаштовували шанці, щоб уберегти в першу чергу себе, сховати автомобіль. Це вже була звична практика для нас. Саме в тому випадку ми працювали з гвардійцями, лінія фронту постійно змінювалася і потрібно поновлювати локації. На початку літа 2022-го у нас було 15 точок евакуації від Райгородка до Ізюма. Їдемо ми на точку облаштування, вилітає нам на зустріч приватний автомобіль, починає блимати фарами. А наше авто ПДМШ – з червоними хрестами (що вказувало на медиків). І я наполягаю, щоб саме червоні хрести були маркуванням, бо ми в першу чергу лікарі, а не військові. Якщо їдуть медики, відповідно, ми ж маємо можливість допомогти за потреби, а військові в такій ситуації не цікаві. Ми зупиняємось і цей приватник каже: «В мене два поранених бійці, яких я підібрав просто на дорозі». Я кажу своїм: «Хлопці, вибачайте, почекайте». Забираю поранених, роблю їм перев’язки. В одного наскрізне з великокаліберного кулемета, а в другого – поламані обидві ноги. При чому, що мене здивувало: один в шортах і майці, а другий – шолом, бронежилет, берці, автомат. Хлопці, ЯК?! Якби обидва в шортах – десь відпочивали, чи два у військовому – десь на завданні. А то один так, інший так. Котрий з ногами пояснює: «Я ж говорю йому – не треба шукати тут ніякого магазину!» Хтось із місцевих сказав, що неподалік є крамниця. Ну який магазин на лінії фронту? Ви повинні розуміти, що це нонсенс. Хлопчина вирішує собі йти на закупи в майці та шортах. А його товариш бере броню на себе, автомат і йде слідом за ним «я тебе самого не пущу». Вони дійсно виходять на засідку, їх починають обстрілювати. Один отримує поранення й обидва тікають. Цей, легко одягнений, бігти може, але вже бік прострелений, а другий – не може, бо у броні. Перестрибують через паркан, і той, хто в броні – ламає ноги внизу. Якби не берці – він би вже ходити не міг. Кінцівки набрякли, черевики стисли, він так уже й рухався. Воно все там налилося, тримається вкупці, як гіпс. І він тільки завдяки цьому міг ходити. Такий собі, напівкомічний випадок.

Навіть ця ротація (лютий 2023), кажу колегам: «Повірте мені, в нас буде спонтанна евакуація» (ДТП на дорозі). Ми весь місяць боролися з місцевими ділками, які просто знищують дорожні знаки. Є бетонні укріплення на дорозі, коли знаків регулювання руху нема – машина їде зі швидкістю, в основному це військові. За  цю ротацію я нарахував понад 30 автомобілів, що потрапили в дорожньо-транспортні пригоди на цих перешкодах. Відверто кажучи, мені це не подобається, бо три десятки військових автівок різного ґатунку – це 30 знищених автівок ворогом. Але вони знищуються тут! Ми беремо знак, вночі його чіпляємо на перший бетонний блок. На ранок знаку вже немає і лежить перекинута машина на узбіччі. Їх знімають місцеві ділки, тому що коли машина вдаряється, ми (медики) забираємо солдат, а автівка лишається. Через дві-три години авто розібране «під чисту». Це злочин. Якщо їхати в сторону Бахмуту – штук п’ятнадцять скелетів авто на узбіччях. Хтось на нашій трагедії робить тут свій кривавий бізнес. Це жахливі речі. Це дуже легко вичислити – поїхати по СТО, де потім ці запчастини нам же й продають. Так що це проблема. Знаки чіпляємо всі: і пироговці, і військові, й інші волонтери. То і наша безпека перш за все. Коли їдеш за кермом, везеш пораненого, ти маєш довезти не лише його, а й двох медиків, які йому допомагають. А нам дають часто не одного, а до п’яти зранених людей різної тяжкості.

На цій ротації на наших очах трапилося. Ніч, їдемо, на зустріч б’ють фари, раз! і машина перекинулася. Кажу: «Дівчатка, працюємо». Витягаємо, офіцер, транспорт вщент. Надали першу допомогу, звісно, відвезли до лікарні. До ранку вже та автівка розібрана. Таких спонтанних евакуацій було багато як в моїх, так і в усіх екіпажів ПДМШ. Ми ж медики.

ПДМШ – це дуже потрібна структура. Добре, що створили єдиний медичний простір на фронті особливо. На початку повномасштабного вторгнення була велика проблема, тому що військові не хотіли працювати з добровольцями. Весною, коли ми їхали в Слов’янськ, у тих бригадах, де ми працювали, в них не було кваліфікованих медиків. Вони були малообізнані. На наших медиків-добровольців дивилися, ми вчили. Пройшло два-три місяці, вчилися вже ми. Були речі, які я вперше побачив на фронті. До прикладу, коли робиш інфузію, стискаєш, вливаєш необхідні рідини в людину під силою. Ніхто не робить крапельно, просто заливаєш, бо інакше людина помирає. Багато нового досвіду як медик отримав саме на фронті. На початок травня ми виглядали монстрами своєї справи, з шикарними реанімобілями, обладнанням, на нас дивилися з захопленням. Потім серпень, листопад – вже наші добровольці вчилися у військових колег. Люди отримали кваліфікацію, збільшилася кількість авто евакуації.

Вже коли створили єдиний медичний простір (об’єднання можливостей цивільної та військової медицини) з нового 2023 року –  військові інакше навіть дивляться на нас. Раніше нам давали пораненого, але що його веземо ми – це не фіксувалося. До прикладу, якби військовий претендував на пенсію після поранення, а його б запитали «хто тебе перевозив», а він пояснив, що то були добробати – він міг би не отримати пенсію, бо це ніде не зафіксовано. Коли забирали пораненого військового, то його фіксували по військовій лінії. І тепер так само фіксується. Але різниця в тому, що ми почали працювати на рівних. Це проявляється в довірі військових до ПДМШ. Начмеди стабпунктів за дві-три зміни нової ротації ПДМШ роблять висновки про кваліфікацію медиків-добровольців. До прикладу, медики моєї бригади возили лише важко поранених. Начмед не мав права розмінювати нас на легко поранених, бо для цього були інші евакбригади, які їх збирали. У нас добре облаштований автомобіль, кваліфіковані медики. Відповідно, ми перевозили лише тяжких. А це вже відчуття довіри, визнання цивільних медиків як професіоналів на рівні з військовими колегами в погонах.

Військовим потрібно зважати на те, що частина кваліфікованих медиків і обладнання, медикаменти, якісні автомобілі – не в руках ЗСУ. А в руках якраз організацій цивільних медиків-добровольців ПДМШ та інших суміжних структур. Не хочу принижувати Збройні Сили, але все-таки коли їде «Богдан» (авто евакуації ЗСУ), в салоні затиснуті поранені військові на бокових ношах, немає фіксації пацієнта, нема доступу, нема обладнання… Це складно. І коли ти тут береш його на пневмоноші, підключаєш до моніторів, тримаєш його на кисні, – це ж реанімобіль, і ти маєш все для підтримки життя – це свідчить про високий рівень.

Моє бачення майбутнього ПДМШ на взірець Французького Легіону, тільки з медичним напрямком. Майбутнє ПДМШ – на рівні цілого світу. Як діє ФЛ? Є держава, яка має неприємності, вона наймає ФЛ, який легально заходить на їхню територію та виконує робочу місію. ПДМШ теж – є десь у світі гаряча точка, яка потребує кваліфікованих медиків. Це має бути міжнародна медична організація, яка надає медичні послуги в надзвичайних умовах. Ми не солдати, ми – медики. Хоч ми й носимо мілітарі. Звісно, не варто ходити в яскраво оранжевих чи червоних костюмах, проте при цьому нам не варто себе забивати на рівень силових структур. Ми – медики. Бо допомагаємо тим Збройним Силам, у майбутньому – не залежно від того, чи це буде Україна, чи умовна Ангола. З часом і з перемогою, професіоналів ПДМШ будуть запрошувати в інші країни. Гіпотетично, буде потреба виїхати в якусь Монголію, де трапився якийсь землетрус, катаклізм, війна чи будь-що. Відповідно, держава робить запит в ПДМШ на, до прикладу, 10 евакуаційних бригад, два стабілізаційних пункти і 12 хірургів з анестезіологами. ПДМШ формує команду і направляє на завдання. Це обличчя України, таке має бути обличчя ПДМШ, обличчя медицини. Саме таке моє бачення майбутнього ПДМШ. Війна закінчиться, а ПДМШ працюватиме далі.

Говорили з керівником пироговців про реабілітаційний центр – це також майбутнє ПДМШ. Оскільки я з Карпат, то моє бачення, що вже потрібно включатися в процес реабілітації військових. Ми й так, завдяки баченню керівництва ПДМШ, почали на фронт привозити терапевтів, реабілітологів, стоматологів. Відновлення після війни – це і буде майбутнє ПДМШ в межах післявоєнної України.

З свого боку, як голова громади, намагаюся всіляко сприяти ПДМШ. Мені повідомили, що передали хірургічне освітлення на 20 тис. доларів. Я його привезу для ПДМШ. Встановимо на одному зі стабпунктів, де це потрібно буде в операційних.

До речі, про операції. На одному зі стабів наш хірург-доброволець Ведмідь допомагав солдату після мінно-вибухової травми, який заховав 200 грн собі в спідню білизну. Йому прилітає осколок, який потрапляє в пах. Пробиває мошонку і ту купюру заганяє в ногу. Потрапляє солдат на операційний стіл, медики починають видаляти той уламок. Разом з металом витягаються з рани якісь папірці. І коли на столі зібрали всі шматочки до купи, хтось вигукнув: «Слухайте, це гроші!». Сміються, пацієнт під легким наркозом, лікар йому каже: «Мужик, ти копілка, бо гроші в тобі». Поранений лежить-лежить та й говорить: «Ні, мужики, гроші паперові, я не копілка, я банкомат!». Такий він, чорний медичний гумор.

Трагічних історій було багато. Були випадки, які мене найбільше вразили. Працював тоді медиком в евакбригаді ПДМШ. Віз солдата з точки евакуації біля зони бойових дій, який мав чотири клінічних смерті. Уявіть, у нашому авто він чотири рази помирав. І всі ці рази ми його реанімували. Я присвічую, його зіниці не реагують, вже хотів констатувати смерть. В цю мить в голові шалена думка «його ж хтось чекає вдома». Якби та мама знала, що я не доклав гіпер, максимум надзусиль, щоб врятувати її дитину, мабуть, вона б мене прокляла. І я з таким остервенінням почав знову качати. І, о диво! Ми його знову відкачали. Привезли до прифронтової лікарні, минаючи стабпункт. Живим.

Мені здається, що тільки люди зі слабким духом психічно не готові до таких потрясінь. Все побачене і пережите відбивається так чи інакше. Я працював у опіковому відділенні у цивільній лікарні. Бувало, коли в людини 98% опіків, а живе тільки шкіра між пальцями, під пахвою чи в паху, а все решта – тотальна відсутність шкіри, то ти черствієш. Ти стаєш байдужий до людського болю. В момент ти розумієш, що тобі просто треба зараз допомогти. Те саме відбувається і на війні. Так, цинічно. Санітари, лікарі, фельдшера, медсестри часом не витримують. Можуть сваритися з тим солдатом, який кричить. А бійці не розуміють «чому ви мене не жалієте?». А не можливо всіх жаліти. Зважте, якщо за минулу зміну через наш стаб пройшло понад сто п’ятдесят поранених. На кілька лікарів півтори сотні різного характеру поранень. Ти змушений просто виконувати свою роботу: твердо, цинічно. Ти мусиш це робити, інакше ти не медик. Іди в садочок працювати, жаліти дітей. Тому, коли ти не будеш психічно готовим до цих потрясінь – тобі на фронті нема що робити.

Ще раз хочу віддати хвалу ПДМШ. Мені дуже шкода військових лікарів, які вже рік на фронті, за цей час один чи два рази були вдома по сім-десять днів. Ми (пироговці) маємо можливість місяць попрацювати, місяць-два побути вдома. Буду відвертим, хтось приїздить додому і запиває на кілька днів. Після першої ротація я три дні пив. Потім зрозумів, що це не вихід з ситуації. Надалі, приїздиш додому, так, важко, ти адаптуєшся наново, інакше спілкуєшся з людьми, з рідними, підлеглими. Потім втягуєшся у свою роль ту цивільну і вже починаєш працювати. Мабуть, свій відбиток воно десь залишає. Я цього не помічаю. А рідні й близькі бачать, вони кажуть, що війна тебе змінила. Хочу сподіватися на краще.

Вдома підтримує молитвами дружина, діти, рідні, близькі, колеги по роботі. Звичайно, у своїй вітчизні пророка немає. Є ті, хто каже в очі: «Та що ти розказуєш! Ти у Франківську ховаєшся на квартирі, ні на який фронт не їздиш». Людям важко зрозуміти значення певних відзнак. Ти виконав добре свою роботу, отримав подяку чи нагороду і в стані цього піднесення хочеш поділитися з іншими. На що отримуєш сумніви зі словами «за які це там заслуги». Депутати деякі в моїй громаді кажуть: «Нема що їздити на фронт, треба громадою керувати!». Я їду на місяць, тож громада не розвалиться за цей час. Тим більше ми в стані війни, нема можливостей розвиватися. Я можу тільки зберегти її в тому стані, в якому отримав. Я розумію, що надалі я політичний труп. Всі голови громад по Україні – програні варіанти. Асоціативне мислення виборців буде пов’язане з війною і з втратами. Кожне прізвище позначатиметься «а, це той був, коли війна». Ми вже програли в напрямку політики. Я розумію, що не виконаю своїх передвиборчих обіцянок: не побудую школу, бо зараз будуватимуть школи там, де вони розбомблені; я не зроблю нові дороги, бо робитимуть їх там, де вони зараз більш потрібні. А йти на наступні вибори з невиконаними обіцянками я не буду.

Коли іноземні видання тобою цікавляться, захоплюються тобою як українцем, коли журналісти максимально проявляють інтерес і висвітлюють життя на фронті, а свої ігнорують – це найбільше болить. Це вкрай неприємно. Є частина людей, які йдуть в ПДМШ перевірити себе, частина – щоб доказати комусь, є фанатики, які хочуть допомогти, а не знають як це зробити. А ПДМШ дає їм можливість самореалізуватися. Частина втікає від армії. Мені сподобався вислів Геннадія Друзенка, коли він одного разу сказав: «В ПДМШ є такий девіз: закосимо від армії на передовій!». Я часто використовую, коли мої опоненти докоряють, що я не в складі ЗСУ. Тож я їм теж пропоную на передову. Та й сім’я ПДМШ – це справжня сім’я, не просто друзі чи знайомі. Воно переростає з часом, коли за плачами кілька ротацій і приїжджають на наступні свої люди – от заради таких моментів ми тут зустрічаємося. Коли з цілого світу з’їжджаються однодумці й вони себе тут знаходять – це якраз ті моменти, що вартують зустрічі ротацій.

Товариш, Якоб, журналіст з Польщі, дуже просився їхати з нами на евакуацію. Військові цього не дозволяли в перші місяці війни. Тож ми вирішили створити передачу «Розмова під кулями». І почали впроваджувати в життя. Бо саме на фронті, під тими кулями, людина відкривається по-новому, вона говорить без лукавства, вона розказує про життя на межі між життям і смертю. Війна відкриває людину наново.

Пригадалася евакуація з тих, що досі сняться в нічних жахах. Веземо важкопораненого, черепно-мозкова, він агресивно трясе правою рукою і голосно кричить «пАжАлуста!». Єдине слово, яке він міг сказати. Повторював безупину у напівкоматозному стані. Коми ми його стабілізували, виникло питання чи вводити йому сібазон. З одного боку, поранений в такому стані, що ми просто зобов’язані були ввести седативне, але з іншого – я розумів, що після цієї ін’єкції я його можу втратити. Заспокійливий препарат колють при черепно-мозкових, людина вводиться в штучну кому і таким чином транспортується до прифронтової лікарні. Ситуація була критична. Я фактично його втрачав на очах, розумів, що міг не довезти. І я ввів сібазон, відбулася клінічна смерть, ми його реанімували і таки довезли до лікарні живим. Кажу лікарям про ситуацію у автівці реанімації, а вони натомість: «Правильно зробив, ти фактично його врятував». Здається, така проста ін’єкція, але сама суть у відповідальності за життя й ухваленні рішень у військово-польовій медицині. Мені досі сниться: мозок тече, ти з ним говориш… Приїхав, зібрали медиків і кажу: «Я з таким зіткнувся, міг втратити пацієнта. Давайте виробимо алгоритм дій у подібних станах». Дійшли згоди, що вводити потрібно. Не знаю, яка його подальша доля.

Ще один з яскравих випадків, коли ми відзначали день народження пораненого Миколи. Забрали двох важких, напрямок Долина. Один з них помер на операційному столі у стабпункті. А Микола – вижив. На другий день він був не критичний, але тяжкий. Ми з Базукою (в тій ротації він був водієм) перевозили пораненого до прифронтової лікарні, я взяв документи і бачу, що дата народження пацієнта – то ж сьогоднішня дата. Питаюсь, а він каже: «Та, день народження». Травень місяць, коли у прифронтовому місті магазини ще не працюють, ми знайшли якийсь кіоск. Я пояснюю продавчині, що нам потрібен торт. А вона мені: «Мужчина, ви розумієте, що ви хочете? В нас хліба нема, а ви торта хочете!». Я випадково в морозилці побачив щось кругле, але жінка не знала що то. «Чи то сирник, чи щось сире, немає значення, давайте, воно нам потрібне», – наполягаю до продавчині. Дзвоню Філософу, напарнику по евакбригаді: «Включай відео на телефоні!». Ото якраз ми й привітали тоді Миколу з днем народження. Зі ще одним днем народження. Такі вони, кумедні фронтові моменти. Такі моменти змушують жити, хотіти жити.

 

  • Телефон
    0800334903


© Copyright 2017 ПДМШ