Маруся: «Під обстрілам мріяла про перемогу»
Маруся, 51 рік, власниця Art cafe OPEN KITCHEN, доброволиця ПДМШ з Полтавщини
Морально вже не могли концерти проводити. На початку повномасштабного ми організували ще два благодійні збори, натомість із 24 лютого до 1 листопада з нашою чудовою командою працівників кафе годували військових та переселенців. До 1 червня готували їжу для наших полтавських захисників, Національної поліції, авіаторів… Вони їли в кафе, а також привозили свої великі військові термоси і ми заповнювали їх їжею. На початку літа місцеві адміністрації заявили, що всі військові частини забезпечені.
Тож організація World Central Kitchen (забезпечує харчуванням постраждалих після стихійних лих) перестала фінансувати харчі для військових. З 1 червня 2022 року ми почали годувати переселенців. І в мене – півтори тисячі в день! Ми дев’ять 50-літрових каструль варили борщів і 12-16 таких каструль каш з м’ясом або картоплі. 700 людей приходи в кафе їсти, а на 800 – Вовочка (чоловік) цілими днями розвозив по гуртожитках, дитячих садках, школах (де жили біженці з зон бойових дій).
В останній час я вже казала, що до кухні більше не підійду! Приходила додому і в мене враження, що шкіру маю зняти… Мені все смерділо тою кухнею, часниками, цибулями… Не могла вже ні їсти, ні спати від фізичної та моральної втоми.
І що? Не пройшло й «пів року». Давно слідкую за ПДМШ, бачу, що наші полтавки і полтавці там вже кілька місяців. Думаю собі ствердно: «ПІДУ!». 22 грудня пишу заявку на лютий 2023-го (ротація в ПДМШ триває місяць). 23 грудня мені телефонує Дар’я (менеджер з персоналу ПДМШ): «Ви готові?» Я кажу: «Так». 25 грудня на Київ на базу! Кажу їй, що на лютий писалася, а вона: «Нам потрібен кухар на січень». Думаю, що мені ж треба поспілкуватися з чоловіком, як же мені йому сказати… А ми саме мали їхати на закупи до магазину. Сідаю в машину і питаюся: «Вова, а ти не проти, якщо я поїду на січень на ротацію в ПДМШ?» Він глянув на мене розуміючи і каже: «Ну ти вже ж вирішила».
За три дні Вова мене зібрав повністю: сам купував форму, всяку амуніцію… І так 25го січня я вже була на злагодженні в Києві. Мені сказали, що я їду на Часів Яр. Отак відразу й попередили: «Готуйтесь, Ви їдете на Часів Яр!» А мені-то що? Я завжди готова.
Тут найважче було порівняно з іншими локаціями. На Часовому Яру дуже холодно – близько 10 градусів тепла в приміщеннях. Кілька днів було опалення, а потім зникло. А після обстрілів градами і ураганами взагалі замерзали: шибки всі повиносило, лише плівку відновили. Грілася як могла: мала дві ковдри, в пляшки води теплої набирала, одягнутою спала. Але там був свій комфорт: велике приміщення, окремі санвузли, хлопці (добровольці ПДМШ) дуже хороші, допомагали постійно, велика кухня, все розставлено на стелажах, зручний склад. Коли вже вдруге обстріляли нашу локацію, ми мусили виїздити звідти до хоч трішки безпечнішого місця проживання.
Довелося мити тепер три хати, кухня в одній буде дистанційна. Хоч бригади медиків з водіями працюють на виїздах, все ж добровольці знаходили можливість допомагати кухарю. Варю їм кожного дня: супи, борщі, м’ясо тушу. Готую на завтра, для нової ротації і щоб новому кухару було не так важко в перший день ротації.
Чого мені на фронт з тилового міста? Бо це мої переконання, мої «таракани», мусила поїхати, допомогти, побачити власними очима. Щоб закарбувати в серці та пам’яті, передати дітям, внукам, правнукам ту жертовність і відвагу в боротьбі за незалежність. Добровольці ПДМШ – це надзвичайні люди. Дуже рада і пишаюся, що мала нагоду спілкуватися та працювати з такими людьми гідності! ПДМШ для мене став здобутком нових друзів, це віра в майбутнє, в наших людей, в незалежну, сильну та вільну Україну.
Знаєте, весь час перебування на ротації тут, під обстрілами, безсонними ночами і тривожними днями, мріяла про Перемогу. Передусім, щоб наші хлопці та дівчата повернулися якнайшвидше додому, живі та здорові, мріяла про наше тепле Азовське море, яке обожнюю… Я навіть вас нічим не вгостила… В мене цукерки є, візьміть з собою!