Віктор Петров, головний лікар мережі медичних центрів “Prevention”, кандидат медичних наук: “Я чітко розумію, що найбільше багатство української армії – це український воїн”

Було таке відчуття, що я не маю права залишатися в тилу. Мав велике почуття вини, що мої друзі хірурги, з ким я вчився, зараз на передовій. З п’яти моїх друзів двоє загинули, троє наразі служать в ЗСУ… А я сиджу в тилу. Під час АТО/ООС не відчував так яскраво, що я маю тут бути.

Я усвідомив, що війна дуже близько, коли на моїй вулиці стояли величезні черги в бік кордону, коли почала з’являтися інформація про загиблих дітей. Для уникнення колапсу мережа наших клінік розміщувала транзитних біженців у палатах та в коридорах. Саме тоді, коли наростав оцей колапс на західних кордонах, в мене виникла думка, що щось відбувається неправильно і якось система не справляється. Ми всі дивувалися, чому влада не підготувала нас до цього. Але пояснення Президента для мене було цілком достатньо. Особисто мені здавалося, що ми повинні робити більше-більше-більше…

Далі пішли повістки. Мені взагалі її вручили на мій день народження. Коли я прийшов до військкомату, мене комісували в зв’язку з тим, що я маю метал у суглобі, не придатний навіть у військовий час. Наполягав, просився. Але я не травматолог чи хірург, я – спеціаліст з інфекційних хвороб. Мені місця не було: ні на передовій, ні в тиловому шпиталі.

Тоді ми (клініка, колеги) вирішили об’єднуватися з волонтерами, які мають досвід, які з 2014 року працюють в наданні медичної допомоги військовим. В мене в медичних закладах “Prevention” працює понад 500 осіб у різних районах Закарпаття. Колеги з ентузіазмом підтримали мою ініціативу щодо того, що ми повинні внести свою лепту в загальну Перемогу, щоб ми допомагали всім, чим можемо. Зокрема на більшості моїх об’єктів розгорнули логістичні центри. Практично всі КПП Закарпатської області, що розташовані в Ужгороді (поряд з містом), були забезпечені чергуванням моїх медичних бригад, мої швидкі там стояли: для переселенців, для діточок, для тих мам, які очікували черги, щоб їх пропустили через кордон; там було дуже багато дітей, хворі, змерзлі, там облаштували пункти обігріву і відповідно там чергували лікарі, які надавали медичну допомогу. Паралельно, в наших логістичних центрах цілодобово сортувалася гуманітарка.

Пізніше я познайомився з Геннадієм Друзенком (президент Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова). Мене дуже зацікавила система роботи ПДМШ, тому що вона дублювала по суті медслужбу ЗСУ на тих ділянках, де та найбільш просідала. Стандартна хвороба української армії – це є логістика, успадкована з радянської армії. Поки ми її не вибудували, на жаль, на тому рівні, на якому вона би мала бути. Але волонтерські організації та добровольчі формування, зокрема і ПДМШ, які допомагають в евакуації поранених військових, стабілізуванні пацієнтів, – вони насправді героїчні люди. Це я зрозумів, чергуючи на одному зі стабілізаційних пунктів. Побачив і відчув, як працює система, як вона побудована і що приносить з собою війна.

Хочу поділитися інсайдами зі стабу. На шосту хвилину перебування в операційних я вже був повноцінним членом команди медиків. Там все на рівні енергетики, є певний ментальний зв’язок між цими героїчними людьми, там немає різниці хто санітар, хто медсестра чи медбрат, хто фельдшер, хто парамедик, хто лікар чи травматолог, хто оперуючий чи не оперуючий. Всі, без винятку, виконували роботу як єдиний механізм. Всі команди зчитувалися на рівні алгоритму, коли ти кажеш слово, тобі подається відразу шприц, ти ставиш венофлан у вену. Не важливо, що я кандидат наук, доцент кафедри, я його “клав”, не дивлячись на те, що в стаціонарах це робота медсестри. Якщо мова йде про інтубацію, то анестезист (середня медична освіта) і анестезіолог (вища медична освіта) інтубують нарівні. Цивільна лікарня надто зарегульована, вимагає величезну кількість документів. Коли спілкувався з військовими медиками, вони чітко говорять, яка документація в ЗСУ велася до 24 лютого, і яка ведеться після. Тобто, коли ми говоримо про форму 100, це є архаїзм. Коли привозять пацієнта на стабпункт, він повинен мати єдиний документ – це форма 100, якщо він живий. І повинен мати одну мобілізовану периферичну вену, щоб була можливість щось капати відразу по приїзді, щоб компенсувати крововтрату. На тепер в ЗСУ змінився алгоритм, звітність цифровізована. Це є звична практика натовських країн, які мають медицину по системі ТАС, ВLS, VAC-системи. З 2014 до 2022 року – це були письмові доповіді, набрані вручну. Це просто якась фантастика. Нині військовим лікарям документально працювати легше, простіше і логічніше. Деякі бригади повністю відмовилися від використання сотої форми, перейшли на натівську класифікацію, це дуже хороші прецеденти.

На всіх стабілізаційних пунктах Донеччини, де працюють медики-добровольці ПДМШ, за моїми спостереженнями, до половини персоналу – це є наші пироговці. Добровольці надають допомогу на рівні з військовими лікарями, цивільних медиків ПДМШ медроти бойових бригад ЗСУ радо прийняли в свою “сім’ю”. Вони не роблять різниці між військовими і цивільними медиками. До речі, дуже гарно сказав лікар-анестезіолог ЗСУ на стабілізаційному пункті: “Ми без вас не впоралися б”, каже, що якби не добровольці ПДМШ, то навіть не відомо, кого б вдалося довезти живим, а кого ні. Наші хлопці і дівчата саме там, де мають бути.

Будучи інфекціоністом, терапевтом, сімейним лікарем, на стабі я повністю виконував функцію тактичного медика чи медпрацівника невідкладних станів. В перші хвилі я допомагав розрізати одяг, але за 10-15 хв, коли поступили знову пацієнти і всі операційні були зайняті, я вже колов, проводив маніпуляції. Коли мова йде про гемопневмоторакс, є багато компонентів надання допомоги бійцю з пораненням грудної клітини – його треба дуже швидко стабілізувати, і бажано не втратити ту кров, яка вилилася йому в легені, її треба залити назад в пацієнта. І коли ми командою це зробили, то були такі відчуття певної сатисфакції. Ти реально бачиш, коли його ж кров потрапляє до його кола кровообігу, це в сто разів краще, ніж гемофлон, плазмовен (штучні препарати, які використовують як кровозамінники). І ти бачиш, що в хлопця, в якого тиск 70 на 40, коли все правильно зроблено, коли команда працює відмінно, а за 15 хв йому перелили його ж кров, і в нього тиск стає 110 на 80. Це така перемога над смертю! Дивлюся на цих жінок, які там працюють, вони просто сталеві люди. Вона лишається жінкою: її руки роблять, а її очі плачуть. Поранені військові – хлопці 24-25 років, це такі герої… Ми фіксуємо шинами зламану кінцівку у хлопця, а перелом був у тазу, у стегновій кістці і в гомілці, ми накладаємо шини на весь тулуб, щоб фіксувати всю ногу…

Я тампонував рану, я своїми “терапевтичними руками” робив хірургічні маніпуляції (правильність маніпуляції контролює старший військовий лікар). У нас нема різниці, хто кому тримає цю поранену ногу: чи травматолог для лікаря-терапевта, чи терапевт для травматолога. Є відчуття, що всі люди там – на своєму місці.

Чи могли би ми позбутися ризику, нерозривно пов’язаного з роботою стабпунктів? В жодному разі! Це є той алгоритм, який рятує життя. Кожного дня на стаб потрапляють військові з потужними пораненнями. До прикладу, було поранення після танкового обстрілу. Воно суперпотужне, навіть страшніше, ніж урагани і град. Кумулятивні снаряди, які мають величезну розривну силу, відривають кінцівки, вибуховою хвилею травмується голова, не залежно від того, чи в тебе захищена верхня частина тіла; це травми, які дуже часто не сумісні з життям. Коли вдається довезти пацієнта, коли починає битися серце і вдається врятувати мозок… Надалі може бути не відомо, що з цими пацієнтами. Але сам факт того, що на стабі зробили все можливе, що було в силах медиків – це надихає! Втрати були б більшими, якби таких стабілізаційних пунктів не було.

Коли у військкоматі сказали, що за станом здоров’я мене не приймають і нема потреби в таких спеціалістах як я, мені все одно хотілося бути корисним. Заробляючи гроші в тилу – це зовсім не та історія, яка надихає. Ми з колективом клінік порадилися і вирішили, що того, що ми робимо, недостатньо. Ми надто далеко від фронту. Моє рідне місто розташоване за 1500 км від фронту. Мені від Ужгорода до Парижа ближче, ніж на Донеччину. З колегами погодили, що будемо допомагати всім, кому зможемо. І ця ініціатива підняла дух лікарів, раніше вони були налякані війною, ніхто не знав, як воно обернеться. Але зараз я бачу, що в нашому колективі не лишилося тих, хто не розуміє цієї війни. Ми почали допомагати переселенцям, я взявся допомагати нашій 128 бригаді, взяли шефство над деякими військовими медичними закладами, які ми могли посилити…

Ми почали робити реконструктивні операції дівчатам і хлопцям військовослужбовцям, це те, що не можна зробити ніде в Україні, окрім приватного сектору медицини. Бо це є пластична хірургія. Хотів би привернути увагу щодо стигми. Соматичне здоров’я відновлюється класичними лікувальними методами та оперативним втручанням. А психічне здоров’я 20-річної дівчини чи хлопця, які не мають сім’ї, але у них пошкоджене обличчя… Як йому/їй жити далі? Ми вважаємо, що ми на цьому сконцентруємося найближчим часом і будемо працювати в напрямку пластичної хірургії для військових. Медичний центр має все необхідне обладнання, кадровий і матеріальний ресурс. Запустимо процес і надалі будемо об’єднуватися з тими людьми, які хочуть бачити практичний результат своєї діяльності, а не лише надсилати памперси чи печенюшки на передову.

Хотів би ще привернути увагу до величезної проблеми з медичної точки зору. Маємо розуміти, що середній вік бійця – це 40 років, на жаль. У війську є багато призваних людей, які прийшли з мобілізаційного резерву України. Ці люди далеко не здорові молоді чоловіки. Вони мають цукровий діабет, гіпертонічну хворобу, хворе серце і судини. Щоб ці бійці були боєздатними, потрібно, щоб військова медицина їх підтримувала. Вони повинні приймати свої ліки. Військові терапевти мають займатися тим, щоб ці люди були здатні захищати батьківщину. Вони в окопах не лише обморожують ноги, не лише отримують травми, але мають гіпертонічний криз, загострюється виразкова хвороба. Вчора ми втратили бійця, який мав шлунково-кишкову кровотечу прямо в окопі. Він не хотів говорити про це побратимам. З одного боку це образ українського героя, який не лишить побратимів навіть коли йому дуже зле, а з іншого – цю людину можна було врятувати за годину часу, якби його доставили до стабпункту.

Я би хотів зробити експериментальне підсилення військової медицини у прифронтових лікарнях. Фактично, це спроба впровадження превентивної медицини в армії. Наразі працюють хірурги, травматологи, анестезіологи. Це ті бригади, які здатні реанімувати пацієнта, надати невідкладну допомогу і довезти живим до етапу, коли його можуть прооперувати. Але я би хотів привернути увагу і суспільства, і тих людей, котрі мають добру волю, які хочуть допомагати. Планую за 10-15 днів привезти першу бригаду з чотирьох лікарів, це будуть терапевти і реабілітолог. Ми розділимо навантаження і будемо кожні 3-7 днів змінюватися. Це буде своєрідний експеримент. Не знаю, як на це відреагують військові медики. Проте за другий тиждень своєї роботи тут бачу, що моя допомога дуже потрібна: роблю на прийомі кардіограму, як простий медбрат, можу ввести ліки, поставити венафлон, зробити тест на ковід. Привеземо з собою всі тести на гепатит. Величезна кількість людей, які мають хвору печінку; маємо знати, що коли йдеться про переливання крові, то лікарям має бути відомо про стан донора. Кров переливати без тестування категорично не можна, людина з пораненням може отримати два гепатити, ВІЛ-інфекцію і т. п. Натомість, можна зробити цей тест, який коштує всього 30 грн – і цим врятувати надалі здоров’я пацієнта. Медроту, в якій я був від ПДМШ на підсиленні, ми забезпечили всіма тестами на місяць вперед. Гепатит С, гепатит В, сифіліс – зараз не становить жодних труднощів провести первинну діагностику пацієнта. Ми змогли прилаштувати і почати робити УЗД прямо на прийомі: подивитися печінку, підшлункову залозу, жовчний міхур. Планово, лікарі медичного центру “Prevention” зможуть віддеференціювати камінь нирки, протестувати пацієнта, але найголовніше – вони зможуть нашим пацієнтам-військовим, яким 40+, дати правильну схему лікування, забезпечити їх ліками. Ліків у нас вистачає за рахунок донацій і достатнього забезпечення медрот.

Назву вам п’ять проблем терапії ЗСУ: гіпертонічна хвороба, хвороби судин, цукровий діабет, гастроентерологічні проблеми і проблеми зі спиною та суглобами. Ці люди не повинні займати час медиків на стабілізаційних пунктах. Тим більше, вони не повинні забирати час бойових медиків. Не можна у десантно-штурмових частинах відволікати медика, який має рятувати від критичних крововтрат чи переломів. Таким пацієнтом має займатися медрота як мінімум, а краще – тиловий шпиталь, який має призначити лікування. І цей боєць може перебувати в окопі, але повинен мати в правому кармані всі ліки, які йому необхідні, щоб він був стабільний. На закінчення цього експерименту зробимо зріз, проаналізуємо кількісні і якісні показники, нозологію за результатами двох тижнів роботи і за місяць роботи добровольців від клініки у складі ПДМШ.

Я впевнений в тому, якщо ми правильно вибудуємо цю ініціативу, то вона буде оцінена і системно, і можливо, ми отримаємо підтримку, щоб її інтегрувати максимально. Превентивна медицина не коштує дорого, наразі, у нашому виконанні, вона взагалі нічого не коштує. Ми безоплатно, з частиною власних кадрових медичних ресурсів готові впроваджувати попередження подальших небойових втрат у війську. У нас в Україні достатньо лікарів, які можуть це робити. Єдине, вони повинні знати, куди звернутися, де вони будуть перебувати, яку частину вони підсилюватимуть. А Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова – це найкращий варіант для апробації такої системи. Ми, я вже як частина ПДМШ, не маємо зарегульованої структури, у нас є максимальна довіра партнерів, ми всі ризики щодо роботи приймемо на себе, без залучення військових лікарів. Побачимо, на якому етапі працює чи не працює. Можливо, привеземо портативний аналізатор. Адже ПДМШ вже використовує такі на місцях. Техніка покаже нам, до прикладу, 20-ть показників і ми будемо знати, чи потрібно людині той чи інший розчин влити. Це вже буде підхід на рівні європейського чи американського. Ми ж прагнемо до цивілізації. Я маю моральне право просити моїх топ-лікарів медичного центру “Prevention” підтримати мене в нашій ініціативі з ПДМШ. Я готовий з ними бути пліч-о-пліч тут, на фронті. Перші підсумки покажуть, чи буде ця система попередження ефективною, але я оптиміст і думаю, що все вдасться.

Я чітко розумію, що найбільше багатство української армії – це український воїн. Все повинно обертатися навколо того, щоби йому було комфортно, щоб він мав зброю та здоров’я, щоб він мав мотивацію. А вже про те, чи має він патріотизм, ми всі знаємо, що цього нам не позичати. Зараз основне, щоб випрацювати таким чином схему роботи, щоби все, що обертається навколо бійця, навколо наших героїв, воно було ефективним, щоб воно давало плюс, плюс, плюс у здобутках нашої армії. І тоді наша Перемога буде ще швидшою, ніж ми можемо очікувати зараз. Зброя сама, без бійця, без нашого героя, вона не працює, вона нас не захищає.