“Медики ПДМШ тут на вагу золота” – відгуки офіцерів 30-ї ОМБр про роботу евакобригад добровольчого шпиталю”
У листопаді перемогою здорового глузду завершилася тривала боротьба Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова за право легально перебувати в місцях тимчасової дислокації військових частин у зоні проведення АТО, аби оперативно надавати першу медичну допомогу захисникам України та евакуювати поранених. В результаті цієї перемоги після двомісячної перерви евакобригади ПДМШ у грудні повернулися до батальйонів 30-ї Окремої механізованої бригади. (Неофіційно медики-добровольці їздили туди на допомогу на власний страх і ризик, навіть коли офіційно їх там “не було”.) Чи справді їхня присутність у бригаді є важливою? Краще за самих військових на це запитання, мабуть, ніхто не відповість.
У День Сухопутних військ України 12 грудня в бригаді відбулася церемонія нагородження бійців та присвоєння чергових військових звань. Святковий день видався похмурим. Відлига зробила територію біля штабу ще більш слизькою, ніж у морозні дні, і командир бригади, який вручав нагороди, наказав не застосовувати стройовий крок. Проте військовослужбовці намагались дотримуватися Стройового статуту, наскільки це можливо в таких умовах, і браво підходили до командира для вручення нагороди. Серед нагороджених була, зокрема, і лікар-анестезіолог ПДМШ Ірина Чекан, яка отримала пам’ятний нагрудний знак командира 30-ї ОМБр.
Після церемонії комбриг погодився відповісти на запитання “кореспондента” ПДМШ. Кажуть, він зазвичай не дає інтерв’ю журналістам, але цього разу зробив виняток. Можливо, він просто у доброму, святковому гуморі, а можливо, це – ознака особливого ставлення до добровольчого мобільного шпиталю.
На запитання, чи можна в статті називати його ім’я, він показує на смартфоні один із “сєпарських” сайтів, який містить про нього повну інформацію – хіба що немає розміру взуття. Утім, поміркувавши, я вирішив відмовитися від розголошення імен офіцерів бригади. Хтозна, можливо, десь у надрах ЗСУ чи Штабу АТО є наказ, який це забороняє. Виняток буде зроблено лише для начальника прес-служби бригади, який за означенням має контактувати з пресою.
На пряме запитання, чи стало краще з поверненням пироговців, комбриг відповів так само прямо, але не по-військовому емоційно: “Без них взагалі ніяк!” Він зізнався, що також вніс свою лепту в те, щоб їх повернути.
“Уже понад рік ми разом з ПДМШ, – розповів він. – Вони виконують усі поставленні завдання, як правило, на передовій. Врятували вже більше двох десятків життів бійців моєї бригади. Жінки виносили на своїх плечах поранених. Рятували життя навіть тих, хто задавався безнадійним. Я щиро їм за це вдячний, що сьогодні й продемонстрував”.
Наприкінці листопада ПДМШ відправив на 21 ротацію до районів проведення АТО 13 добровольців, які протягом грудня працюють у трьох евакобригадах у кожному з батальйонів “тридцятки”, а також у Волноваській центральній районній лікарні, куди в разі потреби доправлятимуть поранених.
Командир групи підсилення медичної служби 30-ї ОМБр віце-президент ПДМШ Олександр Гагаєв каже, що, поки на цій ділянці фронту відносно тихо, і немає поранених, медики ПДМШ використовують цей час для облаштування додатковий місць у медпунктах – готують ізолятори, аби бути напоготові. “Зараз і простудні захворювання є, може бути епідемія грипу. Може бути будь що. Навіть людина з контузією має десь лежати й відкапуватись”, – сказав Гагаєв.
Медики-добровольці також допомагають штатним військовим медикам. За словами комбрига, завдяки цій допомозі рівень медичної служби бригади став набагато вищим. “Вони допомагають моїм підлеглим, проводять заняття з медичної підготовки у вкрай важких, бойових умовах”.
Заступник командира 2 батальйону 30-ї ОМБр на війні з самого її початку – Рубіжне, Щастя, Металіст, Велика Вергунка, Весела Гора, Георгіївка, Лутугине, Червона Поляна, Круглик, Міусинськ… Тому, коли він каже, що медики ПДМШ роблять “браву” роботу, це – справді висока оцінка.
“Медики ПДМШ тут на вагу золота, – наголошує заступник командира батальйону. – Вони дуже корисні, дуже нам допомагають. У нас тут є свої лікарі, але на них покладені функції не тільки рятівників. Адже у нас є й стаціонарні хворі, які вимагають уваги, лікування, вивезення для подальшого обстеження, відправки до госпіталів, якщо потрібно. Медики не можуть розірватися – якщо вони вивозять соматичних хворих на обстеження до найближчого населеного пункту, де стоїть наш госпіталь, і, можливо, відправляють до іншого лікувального закладу на подальше лікування, а в цей час, не дай Боже, тут когось “зачепить” – хто буде рятувати, витягувати поранених, стабілізувати їх і відправляти далі? Нам не вистачає професійних медиків. Вони у нас є, ми працюємо з ними, навчаємо, але ж не можемо їх “розмножити”. Штат медиків повністю не укомплектований, а укомплектовувати аби ким, ненавченими, без диплома лікарями – навіщо воно нам потрібно?”
Заступник командира 2 батальйону також підкреслив патріотизм медиків ПДМШ: “Похвально, що вони це роблять на суто добровільній основі, не вимагаючи жодних винагород, а виключно з безкорисного патріотизму. Вони – справжні патріоти. Люди, які залишають свою основну роботу, що приносить їм дохід і годує їхні сім’ї, і заради благої справи, заради солдата, який потребує їхньої присутності тут у разі необхідності, вони готові за ним лізти під обстрілом, не шкодуючи себе. Вони врятували не одне життя, і, я вважаю, достойні більш високих нагород, ніж пам’ятний нагрудний знак”.
Заступник командира 1 батальйону 30-ї ОМБр – один з наймолодших Героїв України. Отримав це звання за “Дебальцевський котел”, де механізована рота під його командуванням була резервом сектора. “Ми виїжджали у найбільш гарячі точки, допомагали бійцям – Київська Русь, 128 бригада. З Вуглегірська витягнули 46 людей, з Рідкодуба витягнули 106 людей”.
“З ПДМШ ми вперше стикнулися на Дебальцевському напрямку, – розповів заступник командира 1 батальйону. – Наші перші поранені були евакуйовані ПДМШ. Ми своїми силами евакуйовували до нашого медичного пункту, а наш медичний пункт здійснював евакуацію до ПДМШ”.
У спокійніший період на нинішньому напрямку в батальйоні був лише один поранений. “Отримав наскрізне поранення у щелепу під час затримання контрабанди. Був нами евакуйований до N, де його перехопив ПДМШ і доправив до госпіталю”.
Ці відгуки офіцерів про роботу ПДМШ були б, мабуть, неповними без спогадів бійця, що сам був поранений та евакуйований медиками-добровольцями.
Начальник прес-служби 30-ї ОМБр Іван Бурдюг 12 з половиною років зі своїх 30 служить в армії. Має вищу філологічну освіту, спеціальність – перекладач з англійської мови. У червні 2015 р. Іван – тоді командир гранатометного відділення – був поранений під час бою на взводному опорному пункті “Лівша” біля смт Луганське на Дебальцевському напрямі.
Про своє поранення Іван розповідає дещо іронічно: “Прилетіло до мене трохи. Не знаю, чи то осколки від ЗУ-шки, чи то від ВОГу. Один осколок потрапив у тазову кістку, інший застряг у шоломі над лівим оком. Був дуже сильний удар – наче молотом по голові. Свідомість не втратив, але був майже в нокдауні”.
Іван доповз до бліндажа, сказав хлопцям, що в шолом стукнуло, а поранення навіть не помітив – як сам каже, мабуть, був у шоковому стані. “Крові спочатку не було видно за бронежилетом (осколок пройшов через незахищену пластиною частину бронежилета). Хотів вже далі йти стріляти”.
Але хлопці помітили червону пляму, яка вже почала виступати за бронежилетом. Його роздягнули, оглянули і побачили продірявлені кітель і футболку.
“Минуло не більше 10 хвилин, як приїхала машина ПДМШ, – згадує Іван. – Я був здивований, як колісна техніка могла туди заїхати, бо зазвичай ми туди на “гусянках” не заїжджали, а залітали, аби уникнути обстрілу. Це був дуже гарячий напрямок”.
Незважаючи на поранення, боєць не вважав, що його треба евакуювати – гадав, що осколок прошив тільки м’які тканини та вийшов. “Насправді ж м’які тканини прошив один осколок, а інший вліз у тазову кістку”.
Небажання евакуюватися Олександр Гагаєв пояснює викидом адреналіну, який відбувається у такі моменти. Каже, що іноді такий поранений навіть може погрожувати медику, який підходить до нього зі шприцом. У перекладі цензурною мовою медик іноді чує таке: “Це ж осколок – чого ви причепилися? Ідіть займайтеся своєю роботою. Не бачите, що ми тут б’ємо по сєпарах? Не заважайте”.
На щастя, Іван виявився більш розсудливим, принаймні він нічого не розповідав про активний опір медикам. Спочатку його відвезли до бахмутської лікарні. Там осколків не побачили, але вирішили евакуювати до Харкова, де й знайшли осколок у кістці – приблизно 1х1,5 см. “Хірург витягав його, мабуть, з півтори години”, – каже Іван.
У госпіталі в Харкові він провів днів 10, потім два тижні проходив реабілітацію в Житомирі. “Тепер я розумію, що, якби не приїхала евакобригада ПДМШ, наслідки могли бути сумними”.
Текст і фото: Олександр Железняк
